Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Помітивши це, Бодя, мов оскаженілий, жбурнув банку просто в капот автомобіля. Та з тріском розлетілася, і з неї висипалися камінці, що в ній торохкотіли.

– Давай, втікай! Втікай, але від покровителів волоцюг тобі не втекти! – кричав Бодя, розмахуючи руками, наче переможець у бою.

– Та замовкни вже! – відповів Святослав, намагаючись стримати злість. Він вивернув кермо і дав задній хід, хоча дуже кортіло натиснути на газ вперед, щоб туди де приземлилася банка, приземлився й ніс Боді.

– Га-га-га! Тепер я тут переможець! Я! – продовжував верещати Бодя, тішачись своєю вигаданою перемогою, неначе він дійсно взяв гору над світом.

Виїжджаючи з двору, Святослав краєм ока помітив, як на першому поверсі десятиповерхівки відчинилися двері балкона. «Вчасно я звідси зник», – подумав він, кинувши короткий погляд у дзеркало заднього виду. На балкон повільно вийшла бабуся, а слідом за нею з’явився дід із сигаретою, затиснутою в зубах.

Позаду, на тлі цього дивного ранкового видовища, Бодя, немов міфічний Геракл, з піднятими догори руками все ще верещав щось про своїх покровителів. Його постать виглядала майже комічно у світлі вранішнього сонця.

– Ану втихни! – гаркнув дід із балкона, не випускаючи сигарету з зубів.

Святослав більше не став зволікати, вирулюючи з двору. Він чув лише глухі крики позаду та бурмотіння Боді, але не зупинявся. Тримаючи руки на кермі, він виїхав на центральну дорогу. Що було далі з Бодею чи балконними спостерігачами, Святослав вже не дізнався – і не хотів дізнаватися.

***

«Труханів острів» був єдиним місцем, де Святослав міг провести день, залишаючись непомітним. Його тиха атмосфера і віддаленість від міської метушні робили острів ідеальним сховком. Не дарма під час Євро-2012 тут оселилися фанати збірної Швеції, обравши це місце, аби триматися подалі від загального натовпу вболівальників.

Запас їжі, який Святослав придбав для подорожі в Закарпаття, мав повністю задовольнити його потреби. Він вирішив не покидати місце, де припаркував свій старенький «Opel», і залишатися на поки що пустих пляжах, уникнувши зайвих поглядів.

Хоча пляжі ще не запрацювали на повну силу, бо було зарано для відкриття купального сезону, невеликі кафе й магазинчики поблизу вже приймали відвідувачів. На Трухановому острові життя не завмирало навіть узимку – уздовж берега й у парку можна було побачити людей, що прогулювалися або насолоджувалися природою.

Навколо лише починала прокидатися зелень, а вода Дніпра спокійно плескалась неподалік. З іншого, правого, берега Київ простягав свої пагорби, оспівані самим Тарасом Шевченком. На них височіли пам’ятник Володимиру Великому з хрестом у руці, арка «Дружби народів» та дзвіниця «Печерської Лаври». Зелені ще було зовсім мало, і це не виглядало так чарівно, як пізньою весною чи влітку. До того ж, через дальтонізм Святослав не міг повною мірою насолодитися багатством барв цієї картини.

Спостерігаючи за цією красою, Святослав не міг не згадати про Соню, яку залишив лише учора. Адже раніше вони разом лежали на цьому піску, дивлячись на ту окрасу міста. Але ті часи вже не повернути. З важким серцем перукар взяв телефон. Довго дивився на екран, вагаючись, чи хоче він справді прочитати її СМС. Зрозуміло, що вона не могла не написати, і після кількох хвилин зібрався з духом і натиснув кнопку увімкнення. Тепер не тільки Соня, а й усі інші, хто міг дзвонити, дізнаються, що він в мережі.

Поки телефон вмикався, Святослав згадав ще одну людину, яку бачив учора – Бодю. Сподіваючись, що це була остання зустріч з ним. Але він не міг не замислитися, чи не чекає такої ж долі і його самого. Чи не збоживоліє, в спустошених Закарпатських горах, якщо, звісно, переживе сьогоднішню зустріч, не зрозуміло з ким. Стане відлюдником, живучи в якійсь халупі, поступово втрачаючи зв'язок із реальністю, як той самий Бодя. А може й як герой з фільму «Вигнанець», якого зіграв Том Хенкс.

Розмірковуючи над цим, Святослав раптом відчув, ніби холодний подих вітру пробіг йому за комір. Машина була замкнена, вікна щільно зачинені, але цей холодок змусив його здригнутися, навіть захотілося увімкнути пічку. Та замість цього увагу привернув знайомий звук: «Meizu» нарешті завантажився і увімкнувся, тимчасово відволікаючи його від похмурих думок.

По неспокійній водяній поверхні Дніпра від причалу неподалік рушив катер, прямуючи в бік мосту Метро. Святослав добре бачив, як на палубі стояли двоє хлопців і дівчина. Можливо, ще хтось ховався в каютах, а можливо, вони були порожні.

Нарешті Святослав перевів погляд на мобільний телефон. На екрані висвітилося сповіщення: «Вам дзвонили». Шість пропущених дзвінків від Віктора. Спочатку двоюрідний брат телефонував тричі поспіль о 20:19 – майже одразу після того, як Святослав вимкнув телефон. Потім він дзвонив ще тричі, приблизно через кожні тридцять хвилин. Здавалося, Віктор очікував, коли той нарешті знову увімкнеться. А тепер Святослав майже не сумнівався, що брат, можливо, вже сидить у нього вдома. Перукар перевів погляд на годинник: 9:54. «Ну, або вже на півдорозі, десь у потязі,» – подумав він, згадавши, як швидко Віктор примчав минулого разу, коли його звинуватили в теракті. Тоді брату вистачило всього кількох годин, щоб дістатися з Вінниці.

Катер із молодими людьми проплив неподалік, а потім почав віддалятися, залишаючи за собою легкі хвилі. Тепер на водяній поверхні з’явився ще й квадроцикл, що плив назустріч компанії. Гул його мотора пробивався навіть крізь зачинені дверцята автомобіля. Тим часом на катері у хлопців та дівчини в руках з’явилися пляшки з напоями, і вони весело щось обговорювали, геть не звертаючи уваги на все навколо.

Наступним у списку пропущених дзвінків значився виклик від Єфима. Святослав не міг зрозуміти, з чого б це старому раптом телефонувати йому. Можливо, захотів обговорити те, що сталося на заправці, після стількох тижнів? Чи, може, Єфим тепер багатій? Їхав же ховати родича, а той, щось таки лишив йому у спадок. Як Шевченко у «Заповіті».