Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Вікторові слова про поновлення розслідування і можливе слухання справи з огляду на нові докази знову зазвучали в його голові, додаючи напруги.

Екран китайського телефону знову спалахнув, але цього разу не через дзвінок — прийшло СМС. Святослав узяв телефон із пасажирського сидіння, куди його щойно поклав. Повідомлення надійшло з того самого прихованого номера:

«Хочеш знати, чому ти не такий, як інші? Прийми дзвінок.»

Рік чи два тому таке СМС здавалося б просто черговим трюком рекламників, що намагаються продати щось непотрібне. Але тепер все було інакше. Святослав дійсно був не таким як інші.

Телефон знову заграв. Серце стислося, а палець тремтів, коли він натис прийняти дзвінок.

– Так, слухаю, – невпевнено мовив Святослав.

– Ти поки що, маю сказати, добре тримаєшся, – пролунав голос, який звучав моторошно, наче з фільму жахів «Пила», з відлунням та шумами. – Я вражений.

– Хто це? Кому ви телефонуєте?!

– Тобі, Святославе. Завтра о восьмій вечора, «Національний природничий музей», цокольний поверх. Приходь, і ти дізнаєшся, що з тобою відбувається і чому.

– Зачекайте! Не кладіть слухавку! За останній час зі мною сталося чимало, і просто повірити зміненому голосові в слухавці я не можу. Що саме ви маєте на увазі?

– Як воно, у сні бачити тих, хто невдовзі має померти?

Дзвінок обірвався.

Святослав різко зупинив «Opel» на узбіччі, лише за п’ятдесят метрів від знака з закресленим словом «Київ». Дивлячись на цей знак, він відчув, як думки одна за одною почали хаотично заповнювати його свідомість.

Перше, що промайнуло: « Я щойно говорив із вороном, і він запросив мене на зустріч у музеї.»

Друге: «Як він дізнався мій номер телефону?»

Третє: «Він хоче мене вбити.»

І нарешті четверте, що змусило його глибше задуматися: «А може, це взагалі не він?»

У такій ситуації було б краще просто продовжити шлях, куди він їхав. Але Святослав не міг встояти перед спокусою дізнатися, чому здається, ніби він є чиєюсь чарівною паличкою. До того ж у нього виникла надія – а раптом є спосіб позбутися цього спалаху назавжди?

«Opel» розвернувся й попрямував назад до міста. Святослав картав себе за це, лаяв і навіть стукав кулаком по коліну, але машина вперто рухалася в бік Києва.

Святославу потрібно було знайти місце для ночівлі. Він усвідомлював, що провести ніч доведеться в автомобілі, оскільки іншого варіанту не малося. Переглядаючи карту в телефоні, перукар знайшов місце розташування природничого музею. Однак швидко зрозумів, що залишатися неподалік і ночувати в машині в цьому районі – не найкраща ідея. Центр Києва аж кишів поліцейськими патрулями, тому Святослав вирішив уникнути ризику. Він відшукав затишний двір на Куренівці, подалі від жвавих вулиць. Місце, заповнене автомобілями, видалося ідеальним для маскування. Запаркувавшись між іншими машинами, його «Opel» повністю зливався з оточенням і не привертав жодної уваги.

Ніч наближалася повільно, і Святославу доводилося якось вбивати час. Спершу він слухав радіо – музику, передачі, новини. Потім вирішив прогулятися. Це якраз був той час, коли Соня зазвичай поверталася з роботи.

Човгаючи алеєю без п’ятнадцяти сім, він уявляв, як вона зараз заходить до квартири. Напевно, здивована, що його немає, але не настільки, щоб одразу дзвонити й запитувати, де він. Можливо, навіть трохи задоволена тим, що може насолодитися тишею, спокійно повечеряти, порозмірковувати чи прийняти якісь рішення. Або просто відпочити від усього – і від нього теж. Зважаючи на те, що між ними останнім часом відбувалося, саме це, на його думку, було найвірогідніше.

Почав підніматися невеличкий, але прохолодний вітерець, проте Святослав, заглиблений у свої думки, зовсім цього не помічав. Він ходив по алеї, машинально дивлячись на годинник. Дев’ятнадцята нуль п’ять.

Тепер, уявляв він, Соня вже перемістилася до кімнати. Перше, що впаде їй у вічі – відсутність ноутбука. Спочатку вона, напевно, знайде якесь пояснення цьому, проте все ж щось запідозрить.

У самого Святослава серце розривалося. Йому нестерпно хотілося сісти в авто, помчати додому й більше ніколи не вплутуватися в такі безглузді витівки. Тим більше, що до завтра він усе одно нікуди не поїде.

Дев’ятнадцята двадцять одна. Телефон мовчав. «Можливо, вона вже все зрозуміла», думав він. «Напевно, відкрила шафи й помітила, що там нема ні моїх речей, ні валіз. Але листа… Чи вона його вже прочитала?»

«А якщо вона так і не знайде того листа? Якщо почне дзвонити раніше, ніж випадково натрапить на нього?» – розмірковував Святослав, дивлячись на екран телефону, що залишався нерухомим.

Дев’ятнадцята тридцять.

«Може, вона вже прочитала. І вирішила зробити, як я просив. Але навіть якщо спочатку вона так і вчинить, усе одно не витримає. За декілька хвилин, обов’язково набере,» – тривога впивалася в думки, не даючи спокою.

Вечір швидко набирав обертів, і на алеї вже горіли ліхтарі, кидаючи тьмяні плями світла на тротуар. Святослав сів на лавку, відчуваючи, як холодний метал пробирає через тканину куртки. Він зиркнув на годинник: дев’ятнадцята сорок дві.

«Може, вона затрималася на роботі. Або зайшла до магазину... хоча, навряд. У нас з грошима не дуже. Ну, хіба що просто по хліб. А там, в АТБ, черга на касі, як завжди, у цей час, коли всі повертаються з роботи,» – міркував він, намагаючись знайти логічне пояснення її мовчанню.

Дев’ятнадцята п’ятдесят чотири.

«А якщо вона прочитала й ледь не стелю зірвала від радості? Нарешті я пішов із її життя. А ще й квартиру залишив... Мабуть, зараз із матір’ю розмовляє, сяючи від щастя,» – подумав він, але одразу ж похитав головою. «Та ні, Соня не така. Вона зовсім не така.»

Перукар глибоко зітхнув, намагаючись заспокоїтись. «Все, Святослав, досить. Ти ж сам її попросив не дзвонити. Сидить зараз, рюмсає на дивані, ось що вона робить,» – переконував себе, відчуваючи, як серце стискається від болю.