Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

міста, і фабрики, бо саме цим і займаються люди. Минуть

якихось кілька сторіч, і більшість цих світів стане вельми

подібною до Землі. Цей кордон розступиться, пропускаючи

вперед цивілізацію, що досі знай наступала йому на п’яти.

Перероб ляючи все місцеве в дусі свого первісно-домашнього.

Зростав Голден у районі Монтани (Сполучені Штати Америки).

У регіоні, сповненому ностальгії за втраченими кордонами.

Монтана найдовше, з усіх інших місцевостей колишніх

Сполучених Штатів, опиралася повзучій урбанізації. Тамтешня

людність усе трималась за свої ферми та ранчо навіть і тоді, коли

ці речі перестали мати економічну доцільність. Тож саме

завдяки цьому Голден мимоволі відчував усю принадність цього

неприборканого місця. Романтичне поняття краєвидів, яких до

нього ще ніхто не бачив. Землí, по якій досі ще ніхто не ступав.

Цього нового кордону Голденові мало вистачити на всю решту

його життя. Завоювання й приборкування цієї тисячі з гаком

планет мало стати працею не одного людського покоління, хоч

би скільки фори лишили їм майстри протомолекули. Але в

одному Голден не сумнівався: будуть ці світи завойовані й

приборкані. Й тоді постане така собі тисяча «Земель», покритих

сталево-скляними містами. Голден так відчув тінь тієї далекої-майбутньої втрати тайни, от ніби він сам уже втратив щось

рідне.

У безмісячно-чорному небі якось надто швидко рухалася одна

зірка. Котрийсь із двох кораблів: «Ізраель» чи «Барбапіккола».

«Росинант» занадто малий і чорний, аби відбивати світло

місцевого сонця. Чи ж усвідомлюють тамтешні люди, яке

важливе те, що вони всі роблять? Тривожно було Голденові

думати: ні, не усвідомлюють. Що дивне вже стало нормальним, немов нічні пахощі Ілуса. Що вони тільки й бачать нині цей

конфлікт, де треба перемогти, і скарб, який треба зібрати, мов

урожай.

Голден зітхнув і крутнувся обличчям до містечка, рушив туди.

Еймос уже, либонь, тривожиться, де це бос пропадає. Керол, містечкова адміністраторка, просила зустрітися з нею пообід, тож йому треба і її знайти. Щось гладке й собакоподібне із

жаб’ячою головою ішло собі поперед нього й видавало звуки, подібні до рипіння гравію під підошвами черевиків. Місцеві

кажуть на ці створіння ящірки-дражнилки. Покрите ніби

лусочками, наче ящірка, але ж кінцівки, як на Голдена, ніби не

такі. Голден дістав свій ручний термінал і присвітив його

слабеньким світельцем на ту істотку. А воно блимнуло на нього

очицями й знову повторило звук рипучих камінчиків.

— Був би з тебе непоганий улюбленець для людини, коли б ти

не виригувало раз у раз свого шлуночка, — мовив Голден, присідаючи, аби краще роздивитися ту чудасію. Воно

прохрипіло йому щось, мов відповіло. Ні, то були не слова, що

він допіру мовив, але напрочуд добре наслідування його голосу

й інтонації. Подумалося: чи не можна навчити ці створіннячка

вимовляти слова, як це робить папуга?

Тут забринів термінал, що він тримав у руці. Ящірка шаснула

геть, посилаючи людині через своє плече імітоване бриніння.

— Голден слухає.

— Чуєш, кеп? — озвався Алекс. — Маю погані вісті.

— Наскільки погані? Що на «Росинанті» вийшов з ладу туалет

нульової гравітації? Чи що я маю глянути на небо й побачити

світляні сліди ракет, що мчать на вас?

— Ну… — почав Алекс, а тоді зробив великий вдих. Голден

зиркнув на небо. Самі тобі зорі.

— Ти вже налякав мене. Видай!

— Наомі, — знову почав Алекс, і Голден відчув, як упало його

серце. — Вона вийшла в космос, щоб установити на тому шатлі

дистанційне відключення, а ті саме робили якісь групові вправи

поза межами «Ізраеля», і вони вгледіли її. Просто не

поталанило та й годі.

— Що ж сталося? Вона жива-здорова? (Скажи, будь ласкав: жива-здорова!)

— Вони захопили її, кеп, — сказав Алекс. Голден відчув, мов

груди йому спорожніли.

— Як захопили? Підстрелили чи що?

— О ні! Просто взяли в полон. Вона не ушкоджена. Той

безпеківець з «Ізраеля» зателефонував, аби запевнити нас, що

вона жива-здорова. Але вони