Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

відкриває. Що воно може закрити — закриває. Якась неозора

мережа, стародавня й відмерла, починає з’являтися, і воно сягає

в неї. Ті його частини, що здатні мислити, намагаються втямити

її сенс. Частини його снять про муміфіковане тіло, а його висхле

серце помпує пил по скам’янілих жилах.

Не все відгукується, але воно вихоплюється, тисне, рухається.

І деякі речі рушають назад. Старі артефакти прокидаються або ж

ні. Нікотрий з них не є тим, чого воно шукає. І жоден ніколи

таким не стане. Воно експериментує без усвідомлення своїх

експериментів, і починає формуватися якийсь ландшафт. Є воно

не фізичний, а логічний ландшафт — цим пов’язується з цим

пов’язується з цим. Воно вибудовує якусь модель і додає її до тієї

моделі, що воно вже має, і не знає, що воно так учинило. Воно

вихоплюється. Сто тринадцять разів за секунду воно

вихоплюється.

Щось таке, що працювало колись, перестає працювати. Воно

вихоплюється, а те, що відповідало досі, тепер уже відповідає

менше. Щось згоряє, чи не досягає, чи силкується підвестись і

розпадається. Частина мапи темніє, відмирає, а воно

вихоплюється до мовчазного мертвого. Частина його відчуває

розлад, але воно не усвідомлює тієї частини й вихоплюється.

Частина його хоче закричати, хоче вмерти, хоче виблювати,

хоча рот, якого воно уявляє, вже давно перетворився на щось

інше. Воно не знає цих речей зі свого досвіду, хоча деякі його

частини знають. Воно вихоплюється.

І воно сахається назад.

Воно не усвідомлює свого сахання, але, один раз із кожних

сімнадцяти мільйонів спроб, воно торкається чогось, але знову

торкатися його не хоче. Воно не усвідомлює свого сахання, бо не

усвідомлює нічого, але невдачі нагромаджуються. Утворюється

якесь чисте місце, якась порожнеча. Пустота. Пусто, Та! Ісусе, думає одна бабуся, тепер уже з цими каламбурами.

Та мапа не є фізична, але вона має вигляд. Це є модель

частини всесвіту. Вона стає детальнішою, конкретнішою. Якісь

речі стають живі, а тоді помирають. Деякі ніколи не

відгукуються. Декотрі стають знаряддями, й воно використовує

ті знаряддя, аби вихоплюватись, але тільки не туди.

І порожнеча здобуває визначення також. Із кожним невдалим

контактом, із кожним саханням її крайні кордони набувають

кращого визначення. Воно силкується скласти сенс вигляду тієї

ніщоти, що нехтує його. Структури тих розумів, що ніколи не

помирали в ньому, борються з ним. Воно є пузир. Воно є

негативний простір. Таке собі табу. Воно є таке запитання, якого

не слід ставити. Воно не усвідомлює того, що воно думає ці речі.

Воно не усвідомлює того, що той простір існує, що, коли воно

вихопиться у те місце, воно згине.

Воно не потребує усвідомлення цієї проблеми. Воно має для

цього певне знаряддя. Таку річ, що знаходить те, чого бракує.

Знаряддя, щоб ставити запитання, яких не слід ставити. Щоб

заходити задалеко. Дослідник розглядає того пузиря, ту тінь, той простір, де є ніщо.

Це якраз там? Дослідник думає. Ага, там, звідки я походжу, ми

б назвали це ключем.

Розділ двадцять третій. Голден

— З’явись! — мовив Голден порожній пустелі — й тому

чоловікові, якого там не було. — Ти щоразу вигулькуєш, коли я не бажаю бачитися з тобою. Але цим разом я хотів би

обговорити дещо з тобою та й більш нічого.

Але те, що було колись Міллером, не відгукнулось. Голден

позіт хав, понадіявся та й став чекати далі.

Ілус уже не здавався йому аж таким дивовижним. Безмісячне

небо все ще сприймалось як занадто темне, хоч і не темнішим, ніж коли на Землі буває ніч. Голденів ніс уже й призвичаївся до

чудних запахів цієї планети. Тепер ніч пахла ніччю, а в повітрі

був такий дух, як після дощу буває. Ця все більша

призвичаєність і тішила його, й засмучувала водночас. Люди

обов’язково подадуться до тієї тисячі світів позабрамної мережі.

Поселяться у таких невеличких містечках, як оця Перша

Висадка, а тоді порозходяться