Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

б добре її знати, принаймні після перебування в Єгипті, де вона належить до обожнюваних тварин.

Отже, кішка прив'язується не так до особи, як до дому. Проте до таких самих істот належать і люди. Коли я спостерігаю за Мáндою, яка протягом чотирьох років, зокрема із січня 1969-го, долучилася до мого товариства, то зачудовуюся її чуттям підхожого місця й часу. Вранці вона охоче заходить до мене в майстерню, оскільки там найзатишніше. В передпокої панує неспокій; у кухні дзеленьчить посуд або вмикається посудомийна машина, яка їй особливо неприємна. Вона може вийти надвір, але надає перевагу обжитому простору. Переважно вона залишається невидимою, сидячи на сидушці стільця, засунутого під стільницю. Їй приємно мати згори «дашок». А коли світить сонце, вона простягається на підвіконні; стрибає на камінну плиту, а то й на руки, якщо там їй приємніше. Трапляється також, що вона лежить на спині на підлозі — це означає, що вона хоче, аби її погладили.

Чому насолода подібних створінь так нас зворушує, чому це бадьорить нас, чому втішає більше, ніж індивідуальна прихильність? Безперечно, це гарно, коли собака дивиться на нас так, ніби хоче щось вгадати у наших очах, сподівається на знак, незважаючи на велетенську різницю між нами. Але навіть якби він розумів нашу мову, ми не змогли б відповісти на його запитання. Лише одного разу був у мене собака, а саме самиця вівчарки; було досить дивно, як добре вона знала, що належить мені, хоча я багато чого недогледів у її розвиткові. Вона померла від чумки в ногах мого польового ліжка в одній із казарм під час Першої світової. Я сидів перед нею і каявся, як завжди каюся і маю на те причину, коли настає час прощання з кимось. То була тиха година, в той час як тіні видовжувалися, панував спокій, ніби все було поза часом. Луксі мала золотисто-брунатні очі, з яких струменіла на мене ніжність до її останнього подиху. Чим я це заслужив? Тут відбувалося щось таке, про що я міг лише здогадуватися й до чого вона була ближче, ніж я сам.

* * *

Погляди кішок віддаленіші та чужіші; їхні очі жовті, як бурштин, сині, як сапфір, зелені, як бірюза. Очі Манди були такого синього кольору, який у природі майже не зустрічається, хіба у коралових риб чи райських пташок. Її зіниці нагадували мені синій колір кручених паничів теплого безвітряного ранку.

Манда є природженою володаркою; мою прихильність та мої послуги вона приймає як щось само собою зрозуміле. Її влада велика, тому що спирається на красу, в якій вона впевнена. Якби вона мала уявлення про долю, то хіба таку, де я є її храмовим рабом, призначеним для її обслуговування. Натомість Луксі, напевне, вважала мене богом.

Іноді траплялося, що Манда лизала мені руку, але радше з якоїсь особливої цікавості, але точно, що не з чистої ніжності. Якщо її обслуговують не за її бажанням, вона видає жахливі звуки, приблизно такі, коли невчасно з'являється її їжа. Вона вимагає сир, грубо нарізану легеню, зрідка селезінку, часом шматок риби.

Сьогодні, 20 січня 1969 року, вже близько полудня, зранку вона лежить поряд зі мною під столом на своєму звичному місці, втомлена від нічних ескапад. Це ночі, коли робляться березневі кошенята. З пообіднього часу вона діймає нас своїм нявчанням та хтивими криками, кидається на спину і дряпає крісло, аж поки я вже не витримую й випускаю її надвір. Сірий кіт уже чекає в затінку дерев'яного сараю. Вона виривається з моїх рук і з глибоким воркотінням мчить снігом йому назустріч. Обоє зникають у темряві; із садка долинає їхнє демонічне вовтузення. Крики сіамської кішки лячніші за крики сільської. Один селянин на краю села, який через них не міг спати, сказав: «Якби я не знав, що то ваші, я б їх порішив». Через них влітку він уже втратив приплід курчат.

* * *

Навколо кожної тварини є аура; вони так само стоять у центрі світу, як і ми. Якщо спостерігати за курми в напівтемряві току, але також і при яскравому сонці, коли вони не сплять, а рішуче вторгаються в заборонений садок, це враження стає доволі сильним. Два роки тому я йшов разом із Телятком[592] через порожнє село десь у глибині Анголи. Був якраз полудень; місцеві працювали на плантаціях чи були на полюванні. Сільський майдан оточували нечисленні хатинки й комори; жовто-золоте сонце пашіло, ширячи прямовисні промені. Там у цілковитій тиші збиралося багато курей; то вже було село тварин, а не людей.

Влада тварин неймовірна; просто за ними стоїть космос. Я міг би назвати поетів і художників, для яких навіть сьогодні відкрито доступ туди, де для теологів він уже давно закритий. Те, що ми дізнаємося там про агнця й голубку, а також про змія, — все це алегорії, які не мають ні живого соку, ні сили. Все це нагадує безстатевих янголів з тих раїв, де панує нудьга.

З юдеями почалася деміфізація не лише богів, але й усієї природи, закам'яніння змії, зневага до вершин, на яких пошановувалися дерева і звірі. Християни пішли слідом за ними.

* * *

Кішці бракує безпосередньої сильної симпатії до певної особи, яка дана собаці, що супроводжує активних, пильних людей, насамперед мисливців та пастухів, — ще з часів найдавніших табірних вогнищ собака приєднався до людини. Це справжній симбіоз, тісне співжиття і навіть щось більше.

Собака брав участь у походах і поїздках людей. Ми подибуємо його серед тубільців у тропіках та в ескімосів. Його дикі види вже полюють в товаристві й на великі відстані.

Натомість кішка є твариною не табірного, а домашнього вогнища. Близькість виробилася в неї не через спосіб життя людини, а через місце її проживання; з людиною її поєднує радше спільне проживання, ніж спільне життя, — не так симбіоз, як синойкія. Очевидно, час від часу ловили молоду тварину, й одна з них врешті звикла. Так, на фермі Кросіґ у Ліболо[593] я бачив генету[594], яку