Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

котами; він тримав вівчарки, останню з яких перед власною смертю сам отруїв.

При таких порівняннях існує ціла низка ракурсів. Почнімо із noblesse[583], а саме в сенсі збереження власної свободи, незалежності та гідності, і тут, поза сумнівом, першість належить кішкам. Кішка не сприймає наказів, вона ні на що не пристає — хіба що це приносить їй задоволення. Вона дозволяє підкликати її та гладити, коли їй самій це подобається. Власне, вона гладить сама себе нами; це добре бачив Бодлер, який присвятив їй гарні вірші:

Ереб узяв би їх за похоронних коней. Якби в невільництво могли вони зійти[584].

У чоловіків, які розраховують на службу та вимагають прислужувати їм, ми радше натрапимо на собак і коней, нерідко навіть у великих кількостях. Так було ще донедавна; тепер же треба далеко їхати, аби натрапити на загін для собак, стайню або клітку з мисливськими соколами, навіть на далеких околицях вони використовуються лише для прикраси. Верхова їзда стала видом спорту, як будь-який інший. Їзда на коні вже не свідчить про рицарський спосіб життя. У нашу динамічну епоху важливішими за коня стали кінські сили, які можна привести в рух; вони виражаються в цифрах.

Коли Пюклер[585] писав свої подорожні листи, Схід і Захід був переповнений кіньми й собаками. Важливою темою цих листів є полювання на лисів; Пюклер повідомляє про одного пристрасного любителя такого полювання, що був справжнім нововтіленням Дикого мисливця, який утримував дві величезні зграї хортів — з однією із них від полював на лисів, тоді як інша зграя відпочивала. Ці гончаки, а точніше діргаунди[586], пожирали неймовірну кількість м'яса; годування зграї коштувало більше тисячі фунтів на рік, і це в той час, коли в самій Ірландії не вистачало картоплі. Собака, особливо великих і сильних порід, у замках і палацах був другом можновладців і багатіїв, мисливців, кавалеристів і поліціянтів; на собаку можна натрапити в печерах і проваллях. Біблія не повідомляє про собаку нічого доброго, окрім того, що він лизав Лазарю гнійні рани. А ще собака чудовий сторож та захисник свого господаря, й часто він є останній, хто залишається йому вірним.

* * *

І хоча ще за життя Пюклера його листи стали предметом злісної критики, вони є справжнім скарбом. Елегантність у Німеччині завжди викликає підозру. Читання подібне до відвідин балу-маскараду, коли у вихорах конфеті майже не видно фігур. Серед них є не лише химерні й пихаті, але також гротескні й архаїчні постаті. Відповідно до моди того часу на початку кожного розділу додається своєрідна квінтесенція, або consommé[587], повчальний приклад для фельєтоністів до теми «Заголовок».

У згаданому тут розділі окрім «Полювання на лисиць» та «Знаменитого духовного отця, мисливця на лисиць» є, зокрема, й такі заголовки: «Біллі, пожирач щурів», «Барви дня», «Анекдоти Вальтера Скотта», «Вуличні містифікатори», «Недоліки піщаних країн», а також «Поїздка паровим поштовим екіпажем».

Цей паровий поштовий екіпаж був однією з розваг у парку регента; він розвивав швидкість до п'яти миль за годину. Пюклер, певна річ, був серед перших цікавих, які (1828 року) наважилися на поїздку. «Маснуватий запах заліза, який неприємно вражає на пароплавах, тут є удвічі огиднішим». Коні й вітрильники ще змогли протриматися сто років, поки остаточно занепали, але нюх кавалериста відчув тут ворога ще із самого початку. Це місце відповідає епізоду з «Вільгельма Майстера», в якому описується перший свисток локомотива. Входження дає тут про себе знати.

Того ж дня невтомний граф вирішив випробувати також «драконячий віз», винахід одного британського вчителя, який припав йому більше до смаку. Транспортний засіб пересувався за допомогою великого повітряного змія, виготовленого з паперу. Пюклер: «Відчуття дуже приємні, оскільки віз ніби піднімається над усіма невеликими нерівностями ґрунту й ковзає далі. Принаймні цю машину можна порекомендувати як чудову розвагу на селі».

Зустріч homo ludens та homo faber[588] зливається на краях; техніка може набути форм гри і навпаки. Свобода гартується, в маріонеток вливається життя. Невеликі автомати в бістро: кидаєш монетку, запускаєш кульку, виштовхуєш фліперами, чуєш, як дзвенить і спалахує, бачиш, як з'являються цифри, блимають вогники, і знову йдеш собі. Людина вже злітала до Юпітера, виграла перегони або втопила сто тисяч тонн вантажу. Монотонна справа.

* * *

Повернімося до кішок. Їхня близькість добре пасує людям спокійного, споглядального способу життя. Старі жінки дуже їх люблять. Рим є також резиденцією кішок, які в напівздичавілому стані у великих кількостях живуть на Форумі, в театрі Марцелла та в інших місцях. Руїни з їхніми закинутими склепіннями були для них чудовим прихистком. Я часто бачив там бідно вдягнених старих жінок, які в кошику приносили кішкам щось смачненьке. Кішки виходили на клич із високої трави або з-за руїн та колон, видавали нявкіт впізнавання, мурчали і з вигнутими спинами гладили самих себе об руку, що принесла їм їжу.

Подібне задоволення від кішок Люксембурга спізнав і Поль Леото[589] разом зі своєю подругою, «пантерою». Для цього у свого м'ясника на вулиці Сени він замовляв невеличкі паштети.

Для людей мистецтва коти є кращим товариством, ніж собаки. Вони не заважають думкам, мріям, фантазіям, а навіть сприяють їм завдяки своїй сфінксоподібній аурі. Альбрехт Еріх Ґюнтер[590], великий любитель котів, вважав їх ворожими до демонів і саме так пояснював той неоціненний внесок, який вони роблять у створення домашнього затишку.

Це правда, що коти не прив'язуються до конкретної особи; вони не такі вірні, як собаки. Рабська покірність їм чужа. Слово собака, як і слово кицька, використовують як лайливі. Хоча це стосується усіх домашніх тварин та багатьох інших, аж до хробака, равлика, що ex nagatio[591] створює глибоку спорідненість. Тотемними тваринами обирають вільних і могутніх — лев, ведмідь, буйвол, орел, сокіл, до таких також належать змія. Дивно, що кішка не згадується в Біблії, хоча євреї мали