Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

головне, гуманніше можна виповнити в ролі оборонця. І тут захована причина, через що я обороняв погромників другої категорії. Дякуючи зазначеним відносинам певної часті адвокатури обжалувані за єврейські погроми опинилися в тяжкому стані: вони не тільки опинилися без оборонців, але навпаки, крім прокуратури, проти них виступили ще й адвокати приватних пошкодованих. Я уважаю, що адвокатура — це громадське служіння і що цю ролю я, власне, повинен був виповнити тоді, щоб не попустити сильним та збройним добити лежачих та беззахисних. Я уважаю, що йти на поміч тому, хто страждає на суді, хто сидить на лаві обжалуваних через свою темряву більше, ніж через свою злочинність, — це й є дійсне призначення адвоката і воно відповідає традиціям тієї корпорації, до якої маю честь належати...

Але нехай пояснення мого пасквілянта є повне. Хай справді д. Ратнер з мотивів національних волів з єврейським народом бути в ролі приватного пошкодованого, ніж обороняти національно чужих йому селян. Цією думкою пасквілянт захоплюється і уважає такий вчинок гарним. Чому ж пасквілянт так обурюється проти мене, «крайнего украинца», як він каже, коли й я схотів послужити нещасним, хоч і обжалуваним, синам мого народу? Я не належу ні до юдофілів, ні до юдофобів, і, взагалі, єврейський народ не стоїть в осередку мого світогляду.

Але я спочуваю його стражданням, бажаю йому розвитку та щастя і шаную таких його синів, як Теодор Герцль. І так само я відношусь до всіх інших народів. Але такі мої відносини не перешкоджають мені найдужче любити народ український, якого я син. Я уважаю найбільшим щастям йому служити й ділити з ним радощі й горе. Нещасна доля свого народу викликає в моїй душі найглибші емоції. І через те, коли я дізнався, що деяка частина адвокатури постановила принципіально відмовити правничої помочі тим синам мого народу, які обжалувані за єврейські погроми, моє серце облилося кров’ю. Я вважаю, що та частина адвокатури необачно взяла на себе ролю суддів і без знання дійсного стану кожного обжалуваного вже наперед засудила всіх погромщиків — igue et agna interdictos[338].

Саме тоді звернувся до мене один український діяч, М-ц-к, просячи обороняти вереміївців з Золотоніського повіту, яких обжалувано між іншими і за єврейський погром. Я розумів, що виступивши в обороні вереміївців, я піду проти постанови значної части адвокатури і, очевидно, накличу на себе її гнів. Я розумів і те, що своїм виступом я накличу на себе ненависть, а може, й помсту з боку єврейських шовіністів, які почнуть проти мене боротьбу, не перебираючи в засобах. Але найбільше я був занепокоєний тим, чи зрозуміє мою позицію українське громадянство. Через те я просив д. М-ц-к подати до громадської відомості незвичайно цікаву історію вереміївських розрухів. Він обіцяв. Тепер я нагадую йому про його обіцянку.

І так я згодився обороняти вереміївців.

Але я йшов тільки обороняти їх, а не нападати на пошкоджених, бо я хотів тільки врятувати українських селян, а не втопити моїх супротивників, як се намагаються іноді робити адвокати пошкодивших.

Я йшов до українських селян, щоб, як їхній приятель і оборонець, а не як ворог і обвинувачувач, сказати їм, що шлях, який вони узяли до боротьби, не певний, що такими засобами не можуть вони досягти своєї цілі. І нині я маю право сказати, що мені, своєму оборонцеві, вони вірили, бо я прийшов їх визволяти. Але ніколи б не повірили, коли б я став проти їх, а не в обороні інтересів пошкодованих.

Та коли, може, справді я зробив помилку; може, не слід було обороняти українських селян; коли, може, краще було б байдуже дивитись, як вони мовчки загинули б, коли, може, личило б мені виступити не в обороні селян, а проти їх, то нехай це скаже український народ, і я згоден відпокутувати вину. Але хай цю кару наложить і моїм суддею буде український народ, а не мої супротивники. Іншого судді я не визнаю. І коли, може б, на чиюсь думку, я і помилився, вийшовши на поміч синам свого народу, то я не жалкую своєї помилки, бо я бачив сльози радості і вдячності тих нещасних земляків моїх, які через красномовність, талановитість та досвідченість адвокатів з боку пошкодованих мали вже загинути, але, тішуся думкою, дякуючи моїй навіть скромній обороні, були врятовані від тюрми, а їх діти й жінки від голодної смерті. Я ніколи не забуду, як в одному процесі приватний пошкодований адвокат з голосним іменем, з піною на губах вимагав від суду найтяжчої кари, коли прокурор казав про найлагіднішу кару. А коли на це домагання «фунта людського м’яса з кров’ю» я від імені підсудних висловив і щирий жаль їхній за зроблене, і симпатії до страждань єврейської нації, і лагідне бажання братської згоди між народами українським та єврейським, з очей підсудних котилися сльози щирого каяття назустріч блискавкам гніву та ненависті, які сипалися з очей євреїв, що сиділи на лаві приватних пошкодо-ваних.

І я думаю, що не словами ненависті та важкими карами можна пом’якшити ображені душі українського селянина, а тільки лагідним покликуванням до його людських почуттів.

А свідомість того всього дає мені сили спокійно віднестись до мстивого цькування й лайки з боку нерозумного шовініста з Лубен.

Я служив своєму народу, як умів, але служив вірно, і коли лубенський пасквілянт шанує д. Ратнера за вірність своєму народові, то чом він не може знайти в своїй душі стільки справедливості, щоб шанувати ту вірність і в мене?!

Лубенський пасквілянт ділить адвокатуру тільки на дві категорії і пнеться зачислити мене до гурту д. Шмакова, Булацеля та інших. Смішна лубенська наївносте! Не тільки світа, щоб в вікні! Крім д. д. Булацелів та Ратнерів є люди з своїми власними поглядами. Це й дитина тямить. А справді, що вузькість світогляду того фанатичного пасквілянта дорівнює хіба що його грубості. Булацель та С-к — це члени «Союза русского народа», який має на оці понизити, пригнітити, знівечити ту націю, до якої я належу.

Мені здається, що навіть мій пасквілянт при всій своїй недалекості змо-же-таки зрозуміти, які почуття маю я до таких людей і їх обрусительських заходів!

Та зате в мого пасквілянта є не одно спільне з «Союзом русского народа». Г азета пасквілянта служить тим самісеньким обрусительським засобом, якого на Україні вживають «союзники», а сам пасквілянт своїй газетці робить такий же самий донос про мою «политическую неблагонадежность», як це в звичаї «Русского знамени», «Веча». І «Русское знамя», і