Джоан Роулінг - Кувала Зозуля, Джоан Роулінг

Раптом леді Бристоу різко змінила тему:

— Той хлопчик нагадав мені Чарлі. Лулин бойфренд. Такий гарний хлопчик. Як його звати?

— Еван Дафілд?

— Так. Він, знаєте, нещодавно приходив до мене. Зовсім нещодавно. Не знаю точно... я втратила лік часу. Мені тепер дають стільки ліків... Але він до мене приходив. Так мило з його боку. Хотів поговорити про Лулу.

Страйк згадав запевнення Джона Бристоу, що його мати не знає, хто такий Дафілд, і подумав, що леді Бристоу могла гратися з сином у таку гру: прикидатися більш збентеженою, ніж насправді, щоб стимулювати в ньому потяг захищати її.

— Чарлі був би такий самий гарний, якби дожив. Може, став би співаком чи актором. Пам’ятаєте, як він любив грати на сцені? Мені було дуже шкода цього хлопчика Евана. Він тут у мене плакав. Казав, що думає, ніби вона знайшла іншого чоловіка.

— Що за інший чоловік?

— Співак,— непевно пояснила леді Бристоу.— Отой співак, що писав про неї пісні. Коли ти юна й гарна, то можеш бути дуже жорстокою. Мені було страшенно його шкода. Він сказав, що почувається винним. Я відповіла, що він ні в чому не винен.

— Чому він почувався винним?

— Бо не пішов за нею у квартиру. Бо не був поруч, не врятував її.

— Івет, а чи можемо ми знову поговорити про день перед Лулиною смертю?

Вона глянула з докором.

— Боюся, що нічого не пригадаю. Я вже все, що пам’ятала, вам розповіла. Я щойно вийшла з лікарні, було сама не своя. Мені дали стільки ліків, щоб не боліло.

— Я це розумію. Хотів лише дізнатися, чи пам’ятаєте ви, щоб того дня до вас заходив Тоні?

Пауза. Страйк побачив твердість на млявому обличчі.

— Ні, я не пригадую, щоб Тоні заходив,— нарешті сказала леді Бристоу.— Я знаю, що він каже, що був тут, але я не пам’ятаю, щоб він заходив. Мабуть, я спала.

— Він каже, що був у вас одночасно з Лулою,— сказав Страйк.

Леді Бристоу ледь помітно знизала делікатними плечима.

— Може, й був,— сказала вона,— але я цього не пам’ятаю.— Потім підвищила голос: — Тепер, коли брат знає, що я вмираю, він став до мене набагато люб’язніший. Часто заходить. Завжди каже, звісно, щось отруйне про Джона. Він так завжди робив. Але Джон зі мною завжди був такий добрий! Стільки всього робить для мене, поки я хворію... жоден син не мусить стільки робити. Це скоріше мала б робити Лула... але вона була зіпсута дівчинка. Я її любила, але вона була егоїстка. Така егоїстка!

— Отже, того дня, коли ви востаннє бачили Лулу...— почав Страйк, уперто повертаючись до основної теми, але леді Бристоу перебила його.

— Коли вона пішла, я дуже засмутилася,— сказала вона.— Дуже. Зі мною так завжди буває, коли згадаю Чарлі. Лула бачила, в якому я стані, але все одно пішла до подруги. Мені довелося прийняти пігулки, і я заснула. Ні, Тоні я не бачила. Нікого не бачила. Він може казати, що був тут, але я нічого не пам’ятаю, аж поки Джон з вечерею на таці не збудив мене. Джон був сердитий. Насварив мене.

— Чому це?

— Він вважає, що я приймаю забагато ліків,— тоном маленької дівчинки пояснила леді Бристоу.— Я знаю, що бідолашний Джон бажає мені всього найкращого, але він просто не розуміє... не здатен... У моєму житті було стільки болю! Він того вечора дуже довго сидів біля мене. Ми говорили про Чарлі. До пізньої ночі. І поки ми говорили,— тут її голос упав до шепоту,— саме тоді, коли ми говорили, Лула впала... впала з балкона... І Джонові наступного ранку довелося повідомляти мені цю новину. На світанку до нас приїхала поліція. Він зайшов до спальні, щоб мені сказати, і...

Вона ковтнула й похитала головою — млява, ледь жива.

— Я знаю, що саме через це і повернувся рак. Людина не може витримати стільки болю.

У неї почав заплітатися язик. Скільки ж валіуму вона встигла прийняти, подумав Страйк. Леді Бристоу сонно заплющила очі.

— Івет, ви не проти, якщо я скористаюся вашою вбиральнею? — попросив Страйк.

Вона сонно кивнула.

Страйк піднявся і швидко й на диво тихо як на такого здорованя зайшов у гардеробну.

Там було повно дверцят червоного дерева, що сягали стелі. Страйк відчинив одні й зазирнув усередину, дивлячись на набиті сукнями й пальтами вішаки, на полиці з сумками й капелюхами над ними, вдихаючи задавнений запах старого взуття й тканини; попри очевидну коштовність умісту, шафа нагадувала стару комісійну крамницю. Він нечутно відчиняв одні за одними дверцята, аж поки з четвертого разу не знайшов на верхній полиці кілька нових сумок, усі різного кольору.

Страйк узяв блакитну, нову, блискучу. Ось логотип «GS», ось підкладка на змійці. Він ретельно обмацав сумку і повернув на місце.

Наступною взяв білу: підкладку прикрашав стилізований африканський малюнок. Страйк знову обмацав усе. Потім розстебнув змійку підкладки.

Як і описувала К’яра, в руках у нього опинився шарф з металевими краями, і стало видно грубі зрізи білої шкіри всередині. Нічого не було видно, але Страйк придивився пильніше і побачив краєчок чогось блакитного, що стирчало з-під прямокутної обтягнутої тканиною картонки, завдяки якій сумка тримала форму. Піднявши картонку, Страйк побачив під нею складений блакитний папірець, списаний неакуратним почерком.

Страйк швидко поклав сумку назад на полицю, запхавши підкладку всередину, й зі внутрішньої кишені піджака дістав прозорий поліетиленовий пакет, у який поклав блакитний папірець, розгорнутий, але непрочитаний. Він зачинив дверцята червоного дерева і почав відчиняти інші. За передостанніми знайшовся сейф з цифровою клавіатурою.

Страйк дістав з кишені інший пакет, надягнув на руку і почав натискати кнопки, та не встиг закінчити, бо почув з кімнати якийсь рух. Поспішно запхавши зібганий пакет назад у кишеню, він якнайтихіше зачинив дверцята, вийшов з гардеробної і побачив медсестру, що схилилася над Івет Бристоу. Почувши його, жінка озирнулася.

— Не ті двері,— пояснив Страйк.— Думав, що це ванна кімната.

І він увійшов до маленької ванної, замкнувся і, перш ніж змити воду й відкрутити крани, щоб медсестра нічого не запідозрила, прочитав останню волю й заповіт Лули Лендрі, написаний на добутому в матері папері й засвідчений Рошель Оніфаде.

Коли він повернувся до спальні, Івет Бристоу досі лежала з заплющеними очима.

— Вона спить,— м’яко пояснила медсестра.— Вона багато спить.

— Так,—