Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

його до мети. Він уже досить довго намагався не думати, що вже давно втратив відчуття напрямку. Місце, де лежав легендарний Млин Скорпіонів, було наполовину вигадкою, наполовину казкою. Лише ті, хто мандрував із караванами глибокою пустелею, розповідали, що інколи на горизонті починали танцювати міражі, показуючи повну білого піску глибоку котловину, оточену ланцюгом невисоких, темних скель. Це була легенда, заснована на обмані зору та домислах, бо він не чув ні про кого, хто міг би похвалитися, що дістався самого Млину.

Він ліг навзнак, вдивляючись у небо широко розплющеними очима. Дивовижно блакитне роздолля, позбавлене найменшої хмаринки, нагадувало велику скляну чару, що накривала весь світ. «Небо на зелених північних рівнинах було іншим, — подумав він. — Навіть відтінок мало інший, інтенсивніший, сильніший». Чекав на сльози, які мали б з’явитися під впливом світла, але дарма. Його тіло все ще намагалося битися за кожну краплю вологи, а сльози були надто цінними. Тіло досі зберігало надію на спасіння.

Він почув шелест піску і раптом ліворуч від себе побачив ящірку. І не якусь там, а чорну ґхе, майже у два фути завдовжки, з головою, немов у червоній броні. У пащі вона тримала малого скорпіона. Власне, з неї стирчав лише його хвіст, що розпачливо шукав місця, куди можна було б увіткнути жало. На мить вони мірялися поглядами — ящірка та людина. Потім, швидше, ніж він від себе очікував, Йатех вихопив ніж із піхов на передпліччі й метнув. Вістря вдарило в шию, відразу за головою, рептилія розвернулася на місці, крутнулася навколо своєї осі, два рази блиснула світлим черевом і завмерла.

Він опинився біля ящірки, перш ніж та застигла. Вологість, вода, кров… Вишарпнув кинджал із рани, приклав губи, почав смоктати. Кров ящірки була густою, металевою на смак та солодкуватою. І її було мало, до розпачу небагато, всього кілька ковтків, він стискав тіло так сильно, ніби воно було бурдюком, який треба опорожнити до денця. Тож потім він почав рвати рептилію на шматки, виламуючи суглоби, віддираючи м’ясо від кістки, інтенсивно пережовуючи кожен шматок у пошуках залишків вологи.

Ящірка не прикрила очей. Раптом він відчув потрясіння від того погляду, яким обдаровувала його напіввідірвана голова. Мале чорне око насміхалося з нього, а вигин лускатих губ, здавалося, посилав йому злостиву посмішку. «Ну і що? — наче говорили вони. — Ти вважаєш, що подовжиш своє життя? Що кілька ковтків моєї крові та соки, висмоктані з мого м’яса дадуть тобі бодай шанс? Я вже мертва, але ти також, людино».

Отруйний хвіст скорпіона досі бив об луски. «Оце я, — подумав він, дивлячись на ці рухи. — Малий скорпіон, схоплений пустелею, вже мертвий, але все ще намагаюся нести смерть. Ми те, чим ми є».

Він зігнувся й виблював усе, чим йому вдалося наповнити шлунок. Упав на руки, дивлячись на червону кашу, якою прикрасив пісок. Нічого, жодних почуттів, жодного жалю, навіть за тим, що він щойно втратив ще одну безцінну порцію вологи. Казали, що людина, позбавлена душі, нічого не відчуває, бо розум і воля, які в неї залишилися, не пов’язані з почуттями.

Він сів, узяв у руки голову мертвої рептилії й деякий час дивився на дедалі слабший танець сегментованого хвоста. Потім усунув кинджал у стиснуті передсмертною судомою щелепи й делікатно звільнив тваринку. Дивовижно, але скорпіон був цілий, зуби ящірки не роздавили його панцира. Чоловік обережно поклав його собі на розкриту долоню. Якусь мить вони зі скорпіоном обмінювалися поглядами, малий пустельний убивця звів клешні в жесті виклику й замахав хвостом. Людина усміхнулася на цю демонстрацію, а потім неквапливо вклала створіння до рота та закрила його, залишивши назовні лише хвіст. Ніжки залоскотали його по язику, клешні вдарили в піднебіння. Жало скорпіона вигнулося й увіткнулося над верхньою губою.

Наче розжарений до білого прут ужалив його в обличчя: біль та жар розлилися по тілу, паралізуючи нерви. За мить нові вогнища болю спалахнули в нових місцях, де його доткнуло жало. Він спазматично стиснув щелепи, не в змозі опанувати рефлекси, й роздавив свого вбивцю.

«Принаймні ніхто не скаже, що я помер без битви, — встиг подумати. — Я все одно не дожив би до…»

— …ранку, — сказав чоловік в атласах. — Якщо цей дикун не з’явиться, пан барон рец-Ванкеель проголосить його вошею та боягузом, псячим гівном та особою, негідною перебувати серед цивілізованих людей. Пан барон очікує, що на Трав’яній площі також з’явиться Аерін-кер-Ноель із ріднею. Його відсутність буде сприйнято як боягузтво та поведінку, негідну шляхтича.

Стояв нерухомо, вслухаючись у тишу, що запанувала після цієї заяви. Усі в садибі вовняного купця, Ґераса-якось-там, у якого його працедавець власне вирішував якісь справи, напружено вдивлялися в них. У приміщенні на першому поверсі було десь двадцятеро осіб. Ще мить тому тут панували крики й гармидер, принаймні в кількох місцях тривали завзяті торги. Але зараз виглядало так, наче хтось наклав чари, які відібрали людям голос. Раптом вони з Аеріном опинилися в бульбашці, у порожньому просторі. Він глянув на купця: той дивився на особу, що кинула виклик: напружено, хмурячи брови.

— І про що, власне, йдеться Егренові? Про контракт на виготовлення сідел для третього полку?

Вдягнений в офіційні барви чоловік легковажно махнув рукою і прибрав позу театрального обурення. Йатех із несмаком скривився. Тож отак кидають виклик меекханці? У нього в афрааґрі чоловік просто підходив до іншого й витягав зброю, а потім вони шукали зручне місце.

Спроба зваблення дочки: отаке офіційне звинувачення. Він ледь пригадував собі якесь бліде, незграбне створіння в ліловій сукні, з яким він обмінявся кількома словами останнього вечора. Це був третій бенкет, на який його взяв Аерін, сповнений урочисто вдягнених чоловіків та жінок, дорогих вин, їжі, що ледь нагадувала щось придатне для людей. Із музикою. І — великою залою, де поза столами, що вгиналися від смаколиків, не було більше нічого. Жодного місця, аби присісти, спочити, дати спокій натрудженим ногам. Гості, які бажали хвильку відпочинку, виходили до саду, де стояло кілька різьблених лавок. Решта кружляли залою, обмінюючись банальними зауваженнями, пласкими компліментами, легкими зачіпками. Аерін сказав тоді, що лише опівночі, коли вино розігріє кров, може, почне відбуватися щось цікаве.

Їхню присутність було зауважено відразу: чимало купців та аристократів приходило в супроводі власних охоронців — ще один дивний меекханський звичай, якого він не розумів. Серед іссарам чоловік, який не міг подбати про власну безпеку та честь, був би приречений на вигнання. Коли його наймали як охоронця, він був переконаний, що матиме під опікою передусім