Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

Я подивився на нього, та він тримав обличчя схилене, і я не бачив його виразу.

– Зрозумійте ж мене, – почав я, затявшися будь-що-будь довести розпити до кінця, – я мушу знати.

– Зараз знатимете. Підходьте ближче, ближче! Чого ви вагаєтеся?

– Ви аґент лорда Ессекса?

– Хутчій, хутчій, бо все зіпсуєте!

– Ви аґент лорда Ессекса?

– Ви все ще не тямите, що я посвячую вас у нову релігію! Сюди! Сюди!

– Я не шукаю нової релігії, я ж вам про це вже казав' Мені йдеться виключно про те, чи лорд Ессекс дійсно лорд Ессекс, тобто чи ви його аґент, аби я знав, чи сподіватися мені, що повернуть відібране авто, чи ні?

– Зараз не мас жодного значення, чи хтось лорд чи не лорд, – нетерпляче застогнав священнослужитель Афродіти, – підходьте ближче, решта все не суттєве, швидше, бо кожна секунда дорога! Дайте сюди вашу голову, не бійтеся, її треба занурити спочатку в мидницю, потім у діжку, і я відкрию вам таємницю містерій Афродіти, народженої з морської піни, а не з подушки. Не відступайте назад! – закричав він, нама- гаючися мокрими руками ухопити мою голову, наче ловлячи курку. – Ще хвилина, і ви опинитеся поза будь-якими відповідями й питаннями! Все вияснюється тільки через містерії – Куди ви? Куди ви? Стійте!

– Мені треба йти! – вигукнув я, плигаючи до виходу з думкою, якщо він мене наздожене, то я одразу ж цілитиму ногою в живіт, бо він набагато сильніший від мене, і навкулачки я з ним не впораюся.

– Чекайте! Чекайте! Ви не знаєте, що коїте! Ви нехтуєте своїм щастям! Я вас зроблю єдиним своїм переємником, ви один знатимете все! Чекайте, ви мені подобаєтеся! Ви, як ніхто, надаєтеся стати моїм спадкоємцем!

За мною загриміли мидниці і по ногах ударила вода, але я летів стрімголов, аж згодом сам дивувався, звідки я здатний так блискавично бігати, бож навіть юнаком я не відрізнявся особливою швидкістю. За мною мчав священнослужитель, гримлячи мидницею як пекельним калаталом, від чого здавалося, ніби за мною женеться зграя залізних псів і навколо в повітрі так тільки й клацають металеві пащеки, однак я виявився швидшим. Заки священнослужитель Афро- діти встиг дочвалати через двір у коридор чи прохід, що закінчувався тютюновою крамницею, я вже вискочив повз видовжені, як лійки, обличчя продавців, і, біжучи щосили, махав рукою, щоб зупинилося перше-ліпше авто.

Ускочивши в таксі, я лише почув, як священнослужитель, переконавшися, що мене не наздогнати, з горя чи з пересердя на всю вулицю заходився гатити мидницею об вимощений диким каменем нерівний брук.

До авта я вже не повертався. Очевидно, якби я проявив трохи більше наполегливости і вибрав офіційний шлях, тобто подав би письмову скаргу, став позивати лорда чи його агента або й навіть саму поліцію, бож хіба мені не належалося бодай невеличкого відшкодування? – я домігся б напевно задовільної розв’язки, та це означало б надавати справі гучнішого розголосу, а при історії з відвідувачем ледве чи це пішло б мені на користь.

Нехай це лишиться, хоч і болісною, однак повчальною пригадкою, щоб на майбутнє я виявляв більше обережности, покартав я сам себе, а тепер краще постаратися чим швидше забути історію з автом, щоб зайво не дорікати собі, або, а це вже далеко гірше, не ятрити душі марною думкою, мовляв, авто мені, якщо не найближчим часом, то трохи згодом, повернуть, треба тільки навчитися чекати, оскільки потім я кілька разів подибував прізвище лорда на сторінках преси, і з того, що там писалося про нього, ніяк не виходило, ніби він ошуканець, його неодноразово згадували у зв’язку з нововідкритими нафтовими родовищами на Сході, тільки чи то був той самий початковий ступінь містерій, – коли ви станете членом-глеком, вам виясниться те, що однак не переповісти словами, і ви тоді самі побачите. Та поспішаймо. Між іншим, пожертви чи добровільні датки на культ дозволено вносити і зараз, не чекаючи посвячення, – вони зарахуються пізніше. Якщо зараз ви без грошей, то перешліть просто на адресу тютюнової крамниці. Звичайно, це не обов’язково, ніщо в світі не обов’язкове, проте дуже і дуже побажане, і я сподіваюся, ви це розумієте. Так би мовити, стимул до пізнішого, бож після посвячення в містерії ви дивитиметеся на світ іншими очима.

– Чекайте, я не маю найменшого наміру посвячуватися в містерії! Я навіть згоден якусь дещицю пожертвувати на ваш культ, тільки ж прошу мене правильно зрозуміти. Мені йдеться виключно про авто і про те, чи ви знаєте лорда Ессекса. Від вашої відповіді залежить, чи я.

– О так, від моєї відповіді залежить, але під відкритим небом не дають відповіді. Навіть у Дельфі віщунка зав’язувала рушником голову, коли провіщала, та про це пізніше, а зараз ходімте зі мною.

Я спробував уявити Пітію з рушником на голові й одразу чомусь вирішив: священнослужитель Афродіти схильний нарешті признатися, чи він аґент лорда Ессекса, чи ні. Ще трохи терпіння, і я про все довідаюся.

Він звів мене східцями вниз до ґаражу, який колись, видно, служив собором, що від часу увійшов з приступцями в землю, бо підлогу вкривали великі мармурові плити, подекуди ще з напівстертими гербами, а на мурах, обвішаних різного розміру автомобільними шинами, скрізь проступали замуровані Готичні склепіння й ґалерії. Попід стінами стояли сторчма й лежали купами рури для каналізації. Кілька перевернених відер тут і там, – скидалося на те, ніби господар особливо кохався в відрах, бож і лавка на подвір’ї змайстрована з відер, пригадалося мені, – імовірно, виконували функцію стільців. Зі стелі звисало щось, подібне до кінської збруї, хоч і надто велике, аби її накладати на коня, та шматки брезенту. Посередині, як вівтар, містилася діжка з водою, нещільно накрита кудлатим рушником. Поруч із діжкою височіла споруда, однаково схожа на частину старої печі, на шкільну дошку й на ширму, тільки зроблену не з дощок, а з цегли, і на ній на гаках теліпалося кілька мідних мидниць, ополоник і кадило, виклепане з консервної бляшанки з-під оселедців.

– Усе призначення! – прорік священнослужитель Афродіти, і в його руці блиснула ложка (здасться, він її витяг із штанів), якою він ударив по мидницях, ніби щось перевіряючи, спочатку легко, а тоді сильніше. Можливо, він і справді відчитував звуки, як авґури відчитували політ птаха. Тоді зняв одну мидницю, ляснув по ній ложкою, аж луна пішла попід стелю, невдоволено скривився й почепив назад, знявши іншу. Цією мидницею він зачерпнув з діжки води, стягнувши рушник і кинувши його собі на шию.

Це напевно той самий рушник, яким