Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Заспокойтесь, отче, — каже доктор Севальйос і обіймає Анхеліку Мерседес, яка плаче, витираючи спідницею очі. — Ти також заспокойся, кумо. Отець Гарсія дуже знервований, краще до нього не озиватись і ні про що не питати. Ну годі, приготуй нам щось гарячого, не плач.

Анхеліка Мерседес, плачучи, киває головою і йде, ховаючи обличчя в долонях. Отець Гарсія поправляє шарф, знімає капелюх: наїжачені сірі пасма волосся лише до половини прикривають його гладкий череп у рудих веснянках. Він спирається підборіддям на кулак, недовірлива зморшка перекреслює його чоло, а зарослі щоки змарнілі й брудні. Доктор Севальйос закурює цигарку. Сонце, яке золотить очеретяні стіни халупи, висушило підлогу, в повітрі дзижчать сині мухи. На вулиці голоси, гавкання, мукання й домашній лемент поступово зростають, а за стінкою Анхеліка Мерседес молиться, змішуючи ім'я святенниці Домітіли з проханнями до бога й діви непорочної. Докторе, це бабисько, Чунга, зробило все навмисне.

— Але чому? — шепоче отець Гарсія. — З якою метою, докторе?

— А хіба це має якесь значення, — відповідає доктор Севальйос, дивлячись, як поволі тане дим цигарки. — Можливо, це й не було зроблено навмисне. Міг бути простий збіг обставин.

— Дурниці, вона навмисне покликала вас і мене, — хрипить отець Гарсія. — Хотіла попсувати нам кров.

Доктор Севальйос знизує плечима. Промінь сонця падає просто йому на лоб, і одна половина обличчя стає позолоченою, а друга — олив’яною.

— Я не вельми проникливий, — каже він за хвилину. — Навіть не подумав про це. Але ви маєте рацію, мабуть, вона хотіла, щоб ми відчули себе у незручному становищі. Дивна жінка ця Чунга. Я думав, що вона не знає.

Доктор Севальйос повертається до отця Гарсії, і його обличчя опиняється в тіні, лише вухо залите жовтим світлом, — про що не знає?

— Про те, що я допоміг їй з’явитися на світ. — Доктор Севальйос підводить голову, і лисина зблискує на сонці. — Хто міг їй сказати? Тільки не Ансельмо, я переконаний. Він думав, що Чунга ні про що не підозрює.

— В цьому пліткарському місті всі про всіх урешті дізнаються, — хрипить отець Гарсія. — Хоча б і через тридцять років, але однаково про все дізнаються.

— Жодного разу вона не зверталась до мене, — каже доктор Севальйос. — Ніколи мене не викликала, а зараз… Якщо вона хотіла зробити мені неприємність, то домоглася свого. Через неї я пережив усе спочатку.

— Тоді все зрозуміло, — хрипить отець Гарсія. — Мовляв, при ньому померла моя мати, нехай при ньому помре й мій батько. Але чому це бабисько покликало мене?

— Що це означає? — запитує доктор Севальйос. — Що з вами?

— Ходімо зі мною, докторе. — Голос чується праворуч і відлунює під стелею. — Ходімте швидше, бо немає часу.

— Думаєте, я вас не впізнав? — вигукує доктор Севальйос. — Вийдіть звідти, Ансельмо. Чому ви ховаєтеся? Ви що, здуріли?

— Докторе, ходімте швидше, — долинає з темряви тремтячий голос. — Вона вмирає, докторе.

Доктор Севальйос підіймає свічку, придивляється і врешті знаходить Ансельмо неподалік від дверей: він не п’яний і не буянить, а корчиться зі страху. Його очі, здається, ось-ось вистрибнуть з-під набряклих повік, і він так притискається спиною до стіни, немовби хоче її завалити.

— Дружина? — питає приголомшено доктор Севальйос. — Ваша дружина, Ансельмо?

— Нехай вони обоє померли, але я з цим не можу змиритись. — Отець Гарсія вдаряє кулаком по столу, і під ним рипить табуретка. — Не можу змиритися з такою бридотою. Хоча б і через сто років, але це залишиться для мене бридотою.

Двері відчиняються, і Ансельмо задкує, ніби бачить перед собою привида. Постать у білому вбранні ступає кілька кроків через дворик, — синку, — зупиняється, не доходячи до дверей, — хто там? Чому не заходять? Це я, матусю, — доктор Севальйос опускає свічку, затуляє собою Ансельмо, — мені треба на хвилинку вийти.

— Зачекай мене на бульварі Малекон, — шепоче він йому. — Я лише візьму свою валізку.

— Пийте бульйончик, я посолила. — Анхеліка ставить на стіл дві паруючі гарбузові миски. — А за хвилинку принесу вам пікео.

Вона не плаче, однак голос у неї скорботний, на плечах чорне покривало. Коли йде на кухню, то вже не так грайливо похитує стегнами. Доктор Севальйос замислено помішує бульйон, отець Гарсія піднімає миску чотирма пальцями, наближає до носа й принюхується.

— Я теж ніколи його не розумів, і в той час, пригадую, мені це також здалося бридотою, — каже доктор Севальйос. — Тепер я старий, багато води з тих пір спливло, і ніщо людське мені вже не здається бридким. Якби ви тієї ночі були біля бідного Ансельмо, то не почували б такої ненависті до нього, отче, присягаюся.

— Бог вам віддячить, докторе, — скімлить Ансельмо, поки біжить, наштовхуючись на дерева й на лавки. — Я зроблю все, про що б ви мене не попросили, віддам вам усе своє майно, докторе, своє життя, докторе.

— Ви хочете мене розчулити? — хрипить отець Гарсія, дивлячись на доктора Севальйоса з-за миски, яку далі обнюхує. — Може, мені теж заплакати?

— Зрештою це вже не має значення, — усміхається доктор Севальйос. — Усе давно минуло. Але з вини Чунгіти сьогодні вночі ця історія ожила в моїй пам’яті й не дає мені спокою. Я кажу про неї, щоб позбутися спогадів, не звертайте уваги.

Отець Гарсія кінчиком язика перевіряє, чи гарячий бульйон, дмухає, відпиває ковточок, відригує, тоді хрипить якісь слова пробачення й відпиває далі маленькими ковточками. Через хвилину Анхеліка Мерседес повертається з мискою пікео й соком лукуми. Вона покрила собі накидкою голову, — ну як, докторе, вам смакує? — і він намагається відповісти природним голосом: дуже смакує, кумо. Трошки загарячий, але нехай лише остигне, то я вже допадуся, а як апетитно виглядає пікео. Зараз я зварю вам кави, і коли щось буде треба, то тільки гукніть мене, отче. Доктор Севальйос пальцем похитує миску, прискіпливо вивчаючи мутну тремтливу поверхню бульйону, а отець Гарсія вже починає відрізати шматочки м’яса й завзято їх жувати. Та раптом припиняє, — чи всі про це знали? — і сидить з відкритим ротом, — усі заблудлі душі, які там були?

— Дівиці знали про цей роман від самого початку, річ зрозуміла, — бурмоче доктор Севальйос, обережно водячи пальцями по краю миски. — Однак я не думаю, щоб про це знав ще хто-небудь. Там були сходи, які вели на задній двір, і ми піднялися ними на вежку, отож відвідувачі не бачили нас. Внизу чувся страшний галас — мабуть, Ансельмо звелів дівицям так розважати відвідувачів, щоб ні в кого не виникло підозри.

— Ви добре знали це місце? — запитує отець Гарсія, починаючи знову жувати. — Гадаю, ви пішли