Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

командира дивізії полковника Цвєткова і поранення осколками тієї самої злощасної міни командира полку, що перебував поруч з ним.

Справа для всіх важка ще й тому, що хоч прямих доказів злочину й не виявлено, але не було й протилежних доказів, а масштаби наслідків вимагали суворого покарання винного.

Крім усього іншого, для тих, хто займався цією справою, не залишилось таємницею, що командуючий армією, людина завжди врівноважена, дізнавшись про загибель полковника Цвєткова і тяжке поранення командира полку, не втримався й зажадав якнайретельнішого розслідування. Не лише взяв до серця самий факт, який справді не ліз у жодні ворота, а й ніяк не міг пережити, що загинув Цвєтков, з котрим він ще на посаді комдива пройшов крізь весь Сталінград.

А командуючий армією є командуючий армією. Хоч би який ухвалили вирок — затверджувати йому! І при такому явно крутому ставленні начальства зважитись на пом’якшення букви закону буде важко. Навіть коли й захочеться. А на фронті цього часто хочеться людям, надто коли йдеться про можливість смертного вироку.

І так навколо стільки смертей, що долучати до них ще смерть за вироком мало хто прагне. Майже завжди роблять це згнітивши серце.

І цю справу також розглядали згнітивши серце.

Винного виявили одразу, та він і не мав наміру відмовлятися.

Обставини справи були такі: третій день тривали навчання в обстановці, максимально наближеній до бойової. Незадовго до цього командуванню дивізії перепало від Серпіліна за те, що вдавалися до показухи, наводили на дивізію лоск, а справжніх трудових навчань не проводили, до боїв, по суті, не готувалися. Заступника командира дивізії зняли, призначили на його місце Цвєткова, і Цвєтков узявся за справу з подвійною старанністю — хотів довести, що недарма прийшов. Кілька днів підряд так ганяв людей на навчаннях, що всі були в милі.

І того дня зранку призначив батальйонне навчання — наступ за вогневим валом. Вогневий вал створювали артилерією і мінометами. Цвєтков, узявши з собою командира полку, йшов у цепу батальйону, показуючи особистим прикладом, що на такій відстані можна безпечно просуватися за вогневим валом.

Потім цеп пішов далі, а Цвєтков з командиром полку поверталися назад, хотіли побувати ще в одному батальйоні. В цей час і стався той клятий постріл.

Міномети вели вогонь, як і належало, на далеку дистанцію, з додатковими зарядами. Під час чергового пострілу сталась осічка. Міну витягли із ствола — причиною осічки виявилось те, що перед цим на бойку залишився шматочок головки гільзи.

Полагодивши бойок, міномет встановили знову, але заряджаючий поспішав і схопив міну без додаткового заряду. Командир обслуги, помітивши це, наказав припинити вогонь і почав лаяти заряджаючого за недогляд.

Отут і сталося незрозуміле й непоправне: навідник сержант Нікулін, який і не мав цього робити, сам схопив ще одну міну і вистрілив. І міна та виявилась також без додаткового заряду — взято було її не звідти…

Недоліт вийшов великий, у цепу нікого з солдатів не зачепило, міна вибухнула в них за спинами, на полі, саме там, де в цей час ішли Цвєтков і командир полку.

Командирові полку відірвало ступню, а Цвєткову — сім осколків у живіт. Помер на операційному столі, так і не опритомнівши. Дивно, як прожив і ті півтори години.

Точно кажучи, ніхто, крім навідника, не винен. Що командир обслуги припинив вогонь і почав шпетити винного солдата, було звичайною річчю. А що навідник саме тієї миті раптом виявить таку ініціативу, сам вистрілить, ніхто й не чекав.

Допитавши командира батареї й командира обслуги, складу злочину в їхніх діях не знайшли, рекомендували обмежитись дисциплінарними стягненнями. Так і було зроблено. Старшого лейтенанта, через те що, йому на лихо, вистрілила його батарея, за недбалість — із старших лейтенантів у молодші, з батареї — на взвод. Командира мінометної обслуги — з сержантів у рядові. А навідник, також сержант, став перед трибуналом.

Відповідаючи на запитання, чому самовільно вистрілив, пояснив, що поспішав продовжити вогонь. А як не помітив, що взяв міну без додаткового заряду, — нічого до ладу сказати не міг. Тільки, дивуючись самому собі, розводив руками і повторював: «Що ж тепер робити!

Коли винен — відповідатиму». Був як у воду опущений.

Поки сидів під слідством, прокурор навіть занепокоївся: коли б рук на себе не наклав. Звелів обшукати: чи немає при ньому чогось такого, чим укорочують собі віку?

Коли обшукували його, зрозумів, чого обшукують, і сказав: «Даремно на мене подумали, не Іуда, щоб вішатися. Винуватий я, але суду не боюся!»

Трибунал визнав навідника мінометної обслуги сержанта Нікуліна винним у злочинному порушенні наказу, що внаслідок самовільного пострілу міною без додаткового заряду призвело до загибелі заступника командира дивізії й поранення командира полку. Зважаючи на тяжкі наслідки, сержанта Нікуліна було засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу.

Вислухавши вирок, Нікулін тільки глибоко зітхнув, але нічого не сказав. Мабуть, було б легше, якби хоч щось сказав. А він не сказав ні слова. Про те, що вирок трибуналу підлягає затвердженню Військовою радою армії, сержант Нікулін під час оголошення йому вироку або не почув, або не надав цьому значення. По обличчю його видно було, що він чекав на такий вирок. Не тому, що вважав себе злочинцем, а звик до думки: коли вийшло так, що вбив людину, значить, і сам повинен бути готовий до відповіді з усією суворістю.

Два дні тому про вирок трибуналу доповіли командуючому армією. Людині на цій посаді доводиться стикатися з багатьма необхідностями, а серед них і з такою важкою, як затвердження смертних вироків, що їх виносить трибунал.

На щастя, така необхідність виникала не часто. За півтора року командування армією вона поставала перед Серпіліним лише тричі. Два вироки затвердив не вагаючись. Третій не затвердив, повернув. І справа скінчилася згодом штрафним батальйоном і смертю в бою.

Цей вирок був четвертий. Серпілін прочитав підписане головою трибуналу і прокурором подання і, не затвердивши, відклав убік — захотів сам ознайомитися із справою.

Зачепило щось у вироку. Та й формулювання