Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

І Наталці не так дуже боліло, як пік страшний сором. Це ж тільки що вони з Андрійчиком – самі, увечері! – пішли аж до дитячого садочка, витоптали там клумби й відомстили виховательці Лілі, не злякалися геть нікого, у них із собою навіть були справжнісінькі ножі! А тепер…

– Я тобі цього ніколи не прощу! Не смій!!! – Наталка звивалася вужем, намагаючись видертися.

Батько від тих Наталчиних слів звірів ще більше, аж мама, запідозривши щось лихе, кинулася захищати. Марійка впала на стілець і прикрила доньку своїм тілом. Удари хльоскали вже не по Наталці, а по її матері, по спині, по голові…

А потім вже батько бив Марійку ногами…

Хоч та чорна ніч і була тільки однією з багатьох таких самих, але за цю Наталка відчувала свою провину.

Тому вона ще довго, кілька років підряд – ходила вечорами до дитячого садочка, на клумбу Лілі, і там топтала її квіти.

– Ось, прийшли, вона тут живе, – Оринка показала рукою на садибу.

Підійшли…

Біля старої цегляної хати чулась пустка. Навіть ледь помітна стежечка, що вела з дороги й до хвіртки, теж густо позаростала бур’янами, лиш де-не-де в траві ще виднілися похилені голівки зів’ялих тюльпанів, але густа кропива заглушила й їх.

– Агов! Є хтось вдома? – гукнула Наталка, щойно відхилила хвіртку.

– Здається, наче тут ніхто й не живе, – Оринка з острахом роззирнулась по подвір’ю. – Навіть собака не гавкне…

Постукали у двері. Тиша.

Уже хотіли йти геть, як раптом від сусіднього двору почули:

– Хто ви такі? Чого там ходите? – і з-за тину вийшла старенька жінка, пильно подивилась.

– Та… Ми прийшли, бо… до Лілі Карлівни, – гукнула їй Орина. – Ви не знаєте, де вона?

– Як не знати? Знаю! Ще взимку поховали!

– Як?! – в один голос вигукнули Орина й Наталка.

– А як вмирають старі люди? Померла, й добре, – жінка підійшла, й видно було, що вона хотіла поговорити. – Баба Лілі – моя ровесниця, останнім часом жила сама і дуже слабувала, вже ледь-ледь ходила. Ото хіба тільки що й вовтузилась біля своїх тюльпанів, а то… Вона ж від дитинства сирота, росла у дитбудинку. Ні, мати у Лілі була, тільки ж – геть безтолкова: дуже пила горілку, водила в хату бахурів, прижила від когось цю Лілі… Але дитини не любила. Я пам’ятаю, як була зима, ми ще маленькі – а жили тут-таки, по сусідству, разом грались – і Лілі ночувала в будці з псами. Мої мама забороняли сюди ходити – бо у Лілі як не лишаї, то воші, брудна була й смерділа дуже. Так от, одного дня був сильний мороз, Лілі ночувала з псами в будці, сука вночі привела цуценят, мабуть, трохи випхала сплячу Лілі – і та примерзла волоссям до землі. Після того Лілі росла по інтернатах. Але була розумна, вивчилась, вернулась у село. Матері Лілі не признавала. Та ще була жива, а вона до неї – ні ногою. Так вона усе життя й сама. Ні кота, ні собаки не тримала, тільки одні тюльпани! От що-що, а тюльпани Лілі любила, вони для неї були, немов діти. Яких тільки не цвіло! Від ранньої весни і аж до середини червня! Цілими днями гнулася вона над тими тюльпанами. А я їй казала: ти не будь такою самітницею, йди десь між людей, бо як помреш, то тюльпани до тебе на могилу не прийдуть. Так і сталось! Як померла Лілі, то жоден сусіда не прийшов на її похорон, тільки ми із дідом – бо найближчі. А це їй ще й за те, скажу, що вона до своєї матері на могилу ні разу не ходила – не могла тої простити, от і до Лілі ніхто не піде!.. А ви ж хто такі? Може, яка рідня? – раптом спохопилася сусідка. – Чи за хату прийшли питати?

– Та ми…

– Вона у нас вихователькою була, – сказала Наталка. – От ми і зайшли провідати.

– А, знаю! Вихователька! Робила, аякже! Тільки ж… Хіба ж до виховательок приходять?

– Як бачите, прийшли! – Наталка не могла стримати емоцій, тому відповіла аж занадто різко.

– Її поховали просто біля воріт, на хресті там є підписана табличка, мій чоловік вчепив, – мабуть, жінка образилася; розвернулася й мовчки пішла геть.

Село за три хати закінчувалося, далі було тільки поле й цвинтар.

– Знаєш, мені якось дивно: я й не чула, в селі й не говорили, що вона померла, – як вийшли на дорогу, стала виправдовуватись Орина. – А може, воно й на краще? Бо що б ми їй, старій, стали б говорити? Ти знаєш, скільки у Лілі було таких, як ми? Хіба ж вона всіх запам’ятала б?

– А ходімо, хоч знайдемо її могилу? – попросила тихо Наталка. – Я все одно їй маю щось сказати…

– Ходімо!

На пустому сільському цвинтарі майоріли кінцями білі рушники, пов’язані