Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

А Наталка стояла під туалетом й трусилася – від холоду, від страху й від огиди.

Замість виховательки від садочка вийшла стара нянька. Вона грюкнула біля Наталчиних ніг відром теплої води, кинула на землю ганчірку, шматок рудого мила.

– Як помиєшся, гукнеш мене з дверей, – сказала нянька й пішла геть.

І Наталка поперемінно вмочала ноги у відро, терла твердим милом руки й дуже боялася, щоб тепер Лілі не виставила і її з голою дупою у вікно. А ще – уся тремтіла: дув холодний вітер, дощ шмагав по тремтячому тілі, і здавалося, що то хтось колеться голками.

І ще раз Наталка потрапила до лікарні…

У вихідні дні вона любила довго спати.

І як прокидалася від сонця й сідала заспана на ліжку, то на дивані її вже чекав Андрійчик – вірний товариш у іграх і сусід; він був на кілька років старший.

– Я до Наталки… – щоразу казав батькам замість привітання і йшов у хату.

– Вона ще спить, – попереджала його Марійка.

– Нехай спить, я почекаю!

І чекав…

Коли після лікарні Наталка прийшла до дитячого садочка і вихователька при всіх присоромила її за те, що вона впала ногами у лайно, Наталка вирішила і цього разу не прощати Лілі.

На село падали сині сутінки, усі виховані діти поверталися до своїх домівок, щоб готуватися до сну, а Наталка гукнула на Андрійчика.

– Слухай, – озиралася вона на всі боки, – ти хочеш зробити щось таємне?

– Хочу…

– Тоді скидай своє пальто.

– Навіщо?

– Аби нас ніхто не впізнав, – шепотіла.

І Андрій її послухав.

Потім Наталка одяглася в суконне сіре «хлопчаче» пальтечко, а він – у її «дівчачий» рожевий плащик.

– Ось, візьми ножа, – уклала Наталка до рук товариша тонкий кухонний ніж, – у мене теж є, ось!

Після таких невеликих, але серйозних зборів змовники пішли до дитячого садочка.

А там Наталка бігала по клумбах й люто витоптувала посаджені Лілею квітки: вона бачила, як та восени дбайливо встромляла в розкопану землю цибулинки тюльпанів, при тому ще й посміхалася, і говорила дітям, що навесні тут буде дуже гарно; Андрійчикові залишалося дотоптувати ті, що Наталка не помітила й попропускала.

Аж коли замість квіток земля на клумбах зарясніла чорними ступнями, вирішили Наталка із Андрієм йти додому – відомстили!

На вулиці було вже добре темно, і їх скрізь шукали.

– А, ось де ви! – старший брат стрічав Наталку біля під’їзду. – Зараз тобі влетить від батька!

– Зі мною був Андрійчик! І ще ніж! – показала вона на зброю. – Я взяла ножі, аби від нападників захищатися!

Наталка уперше так далеко зайшла від дому…

Аж перед дверима в хату почула вона за собою страх: не нападників боялася найдужче, а – гніву свого батька.

Вже в хаті батько поставив Наталку посеред кімнати і допитувався:

– Чому це ти пішла вночі сама?! Без попередження? Де ти була?! – а тоді до матері: – Це ти так, Маріє, глядиш дитини?!

– Не можна без дозволу йти із дому!!! – сварилась мама. – Кого ти питалася, як виходила сама на дорогу?

– Я не сама, я була з Андрієм! – гордо відказувала Наталка.

– А якби вас хтось набив, а якби цигани вкрали?!

– Набив?!.. А як би нас упізнали? Ми ж перемінилися пальтами! А ще ось! – і Наталка витягла з-під поли довгого ножа. – У нас із собою була зброя! І якби на нас напали, то ми б усіх цими ножами й порішили!

– Це все той Андрій! – кричала мама. – Я забороняю тобі з ним бавитися! Щоб більше ніколи його не було в хаті, чуєш? Тепер товаришуватимеш тільки з дівчатками!

– Ні! Андрійчик не винен, це я його підговорила, – насупилась Наталка.

– Із таких пір будеш хлопцями крутити?! – батько важко засопів.

Того вечора Наталку вперше побили…

На середину кімнати був поставлений стілець, батько зняв із штанів ременя, поклав Наталку животом на сидіння й замахнувся.

– Оце тобі раз! Щоб не тікала! – оперезав він Наталку нижче спини.

– А-а-а! – кричала Наталка. – Відпусти мене зараз же! Ми відомстили злій Лілі!

– Що?! Та я