Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Я не злодійка! – злякалася Наталка.

– Як це – не злодійка? Ти тільки що зізналася, що вкрала посуд! А ми й не придумаємо, хто ж це б міг украсти.

– Я не крала! – спробувала Наталка захищатися. – Мені моя мама такий же купила…

– Ну так, купила, – сміялася Лілі. – Щоб завтра ж, Наталко, була мені кружечка! Якщо не принесеш, то по тебе приїде міліція і забере в тюрму!

– То моя кружечка! – вже й плакала Наталка, а ще – їй було дуже соромно, і вона боялася, щоб не сісти в тюрму, як злочинець. – Я його не крала… Не віддам!

– Ну, якщо так, – сказала вихователька, – якщо не хочеш сама зізнатися, що це ти украла, якщо не хочеш вкрадену кружечку сама назад до садочка повертати, то я зараз же викликаю міліцію, і тебе заберуть до тюрми! Там тебе, Наталко, посадять в клітку разом із бандитами, будуть бити палицею по руках, і ти ж все одно кружечку віддаси! Чи ти спершу хочеш сісти до тюрми?

– Не хочу… – Наталка повірила виховательці, і ще – добре пам’ятала про страшне й холодне горище. – Я не хочу в тюрму. Але кружечку я не крала, то моя…

– Діти! Ви чули, як Наталка сказала, що вкрадена кружечка у неї вдома? – розвернулася Лілі до дітей.

На Наталчине щастя, ще в однієї дівчинки теж був удома такий же іграшковий посуд, як у садочку, і в неї теж вдома була своя синя кружечка. Тому коли в обід всі діти спали, Наталка не сама боялася міліції. Удвох із Ларисою вони налякано визирали з-під своїх ковдр у велике вікно.

Наталка на все життя запам’ятала те велике вікно у спальні! Із нього було гарно видно асфальтову дорогу, дерев’яну кольорову хвіртку, через яку кожного ранку діти за руку з батьками заходили у двір, пам’ятала алейку до дверей.

І треба ж було такому статися, що саме в той час під ту хвіртку й справді під’їхав міліцейський бобик!

Лариса накрилася з головою. А Наталка заверещала і – втратила свідомість…

Наступного ранку Наталка удвох із мамою зайшли у магазин, і там мама таки купила ще один набір синього іграшкового посуду. Бо Наталка плакала й навідріз відмовлялася віддавати в дитячий садочок свої кружечки.

– Це мої! А вихователька тепер подумає, що я їх украла! Я не крала! – просилася вона у мами. – Не купляй!

– Віддамо, нехай відчепляться! – платила Марійка гроші. – Хай Лілі Карлівна вдавиться тими кружечками!!!

Якось попросилася Наталка після обіду у виховательки до туалету.

– Йди сама, на вулицю! – і Лілі дала до рук шматок старої газети.

У дитячому садочку був надвірний туалет. То була довга, побілена вапном холодна і смердюча кам’яниця, із цементованою підлогою; у тій підлозі були видовбані три круглі дірки, увесь час густо присипані їдкою хлоркою.

Ще теплої пори року від того туалету навсібіч розповзалися темно-сірі хробачки, схожі на циліндрики, із довгими тонкими хвостиками. Часом діти любили збирати тих хробачків у жмені і рахувати, в кого більше… Пізніше Наталка дізналася, що то були личинки мух, і що заводяться вони у нечистотах.

Звичайно, Наталці можна було б дати горщик, але тоді довелося б виховательці самій його виносити і мити, бо нянька саме поралася із посудом, через те Лілі й відправила маленьку Наталку саму надвір.

– Одягнеш там пальто! – крикнула вона дитині в спину і швидко зникла з очей.

Була пізня, проте ще дощова й холодна весна, але Наталка вирішила не одягатися, тим більше, що й виховательки поряд не було, вона тільки взулася в легенькі шльопанці на босу ногу і відкрила двері.

Холодний вітер відразу ж обдув усе тіло, але Наталка назад не повернулась. Вона похлюпала мокрою стежкою до туалету. Обережно переступаючи через поріг, Наталка вилізла на невеличку приступку і зіпнулася над смердючою діркою. І раптом її нога мимовільно ковзнула вбік – і з’їхала у отвір на цементі…

Хапаючись руками за краї дірки, Наталка старалася щосили, щоб вилізти зі страшної ями. Вже під ногами почула вона неприємну м’якість й щосили почала гукати, але ніхто Наталки не почув – у дитячому садочку розпочався тихий час, діти полягали спати…

– Мамо! Ой, мамочко! – гукала Наталка. – Врятуй мене! Я тону!!!

Руки Наталчині ковзали по холодному й мокрому цементу, ноги все глибше й глибше провалювалися в грузьку смердючу твань; дитина там могла б і потонути. Коли ж вона таки здужала й виповзла нарешті з вигрібної ями, вся брудна, подерта і смердюча, стала на землю й зіперлася об стіну – по доріжці йшла вихователька.

– Це що таке?! – сердилася Лілі ще здалеку. – Де це ти так довго лазиш, Наталко?! Я тебе жду, жду… Фе-е-е-е! – скривила вона носа, як підійшла ближче.

– Я впала в туалет… – виправдовувалася Наталка.

– Стій тут! – і Лілі пішла в бік садочка.