Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

Якось, як Оринка ще раз оббурилася, жорстока Лілі вхопила дівчинку сонною попід пахви й виставила перед усіма на столі. А тоді ще й здерла з переляканої дитини мокрі труси, розчинила навстіж вікно на другому поверсі й виставила голою спиною до вулиці.

– Бачите?! – кричала Лілі до наляканих дітей. – Хай Оринці стане соромно! Соромно тобі, Оринко?! Нехай усі перехожі дивляться на таку засцику! І як хто із вас здумає замочити ліжко, то так само буде стирчати із голою дупою на все містечко!

Тоді діти від переляку повклякали у своїх ліжках і тільки мовчки дивилися, було дуже тихо.

– Чого ви мовчите?! Не мовчіть, а смійтеся! Смійтеся, дітки, із засцики! – кричала сердита Лілі.

І ті діти, що найдужче злякалися, таки мусили через силу сміятися.

А Наталка чомусь не засміялася, не змогла: вона ще добре пам’ятала про страшне горище. І Оринку їй було шкода.

А якось Наталка почула, що до них у садочок вже їде та страшна комісія, і щоб помститися виховательці за себе й за Оринку, вона вирішила порізати нові фартухи.

Ті фартухи висіли у рожевих шафках біля сходів на горище. Вихователька Лілі пошила їх сама й давала приміряти дітям всього тільки раз. Казала, що як приїде комісія, тоді всі одягнуться у ці гарні чорні фартухи й будуть із кольорового паперу вирізати ножицями й клеїти квіти.

– А поки що нехай фартухи повисять, новенькі, у гарних шафках!

І от сьогодні мала бути комісія.

Наталка вибрала зручний час – після сніданку, коли виховательки виводили усіх дітей із садочка на вулицю, самі сідали на лавці поговорити, а нянька мила посуд, – і пробралася до горища; по дорозі забігла ще й до спальні і там витягла із шухляди виховательчиного стола великі чорні ножиці.

Наталка поспішала, аж задихалася від страху, але одного за одним витягала із шафки фартухи й – різала. Вона брала в кулачок цупку матерію й рвучко відкраювала шматок, а потім ще шматувала. Чорні клапті кидала назад у шафку.

Аж коли дорізала останнього фартуха, озирнулась – чи ніхто її помсти не помітив.

У Наталчиній групі була Елінка. Наталка чомусь її дуже не любила. Може, це через те, що саме Елінка найголосніше над Оринкою сміялася, ще до того, як Лілі наказала усім дітям посміятись?…

Коли вихователька із розпачем ойкала перед комісією за фартухи, а тоді питалася у дітей – чи ніхто із них не бачив, хто ж то зробив таке велике зло, Наталка засумнівалася вголос:

– А може, то Елінка їх порізала?…

Елінки якраз на той день не було в садочку, то й інші діти, боячись, щоб вихователька з ними не зробила чогось страшного, почали й собі казати:

– То, певно, Елінка…

– Так, Елінка!

– Елінка!

– То Елінка порізала!

Про те, що вона порізала фартухи Лілі, Наталка не пожалкувала. Одне псувало помсту – що Елінку таки покарали теж – її поставили в куток.

І ще – саме через виховательку Лілі, ще у садочку, Наталка й почала боятися міліції…

Якось до іграшкового магазину привезли набір дитячого посуду. І Наталка випросила у мами, аби та їй купила.

– Я буду варити лялькам їсти! – казала Наталка. – У мене вже є плита, є ліжечко, є коляска, хатка є, а посуду – ще немає!

– Ну, добре, добре, якщо не дуже дорога, то підемо й купимо! – пообіцяла їй мама.

Із магазину Наталка радісно несла в руках й тулила до себе картонну коробочку із крихітними пластмасовими тарілочками, каструльками, сковорідками, чайничками й чашечками. Вдома, розклавши все те добро у себе в кімнаті, не могла ним натішитися.

Та треба ж було, щоб якраз саме такий посуд закупили тоді й для дитячого садочка!

В ігровій кімнаті, розклавши по підлозі речі, діти гралися у те, що кому подобалося.

А наступного дня вихователька Лілі зібрала у спальні всіх дітей і, примруживши очі, солодко запитала:

– Дітки, а у кого з вас вдома є ось такі синенькі іграшкові кружечки?

Наївна Наталка радісно застрибала:

– У мене! У мене є точно такі!! – похвалилася.

– А-а-а-а? – спустила усмішку з губ вихователька. – Он воно що?! Ось хто у нас злодійка! Це ти, Наталко? Ми скрізь шукаємо, думаємо – хто ж це украв