Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

по хрестах, по всіх могилах рясніли неприродно-яскраві штучні квіти, подекуди цвіли ще й живі, і тільки та, що була найближчою до воріт, чорніла, неначе мурашина купа – геть порожня.

– Знаєте, Лілі, я вам все-все пробачаю, – ставши над могилою, Наталка низько схилила чоло. – І ви мене теж простіть…

– Та ти що?! – округлила очі Орина. – Вона ж, гадина, зіпсувала нам дитинство! Як ти можеш просити у Лілі вибачення? Це вона б мала!

– Ти знаєш… Я багато страждала у житті, – пошерхлими губами відповіла їй Наталка. – Думала… Довго думала, читала книжки, ходила до психологів. У мене неначе камінь лежав на серці. А потім стало так нестерпно важко! Та ще й моя дочка. Я так не хотіла, аби вона повторила долю моєї баби, матері, мою… І я вирішила звільнитись.

– Від чого? – запитала здивовано Орина.

– Від поганого досвіду, від ненависті, байдужості, від образ. А для цього найкращий… та й єдиний шлях – самій усіх простити, відкинути біль і нарешті засвоїти уроки, яке дає життя. Ситуація з батьками навчила мене того, що у подружжі слід розуміти і поважати одне одного, не втягуючи у конфлікти рідню. Пам’ятати про дітей, які повинні зростати у мирі та любові, виховуватися гарним прикладом своїх батьків, аби потім створити власні щасливі сім’ї. Кожному треба самому дбати про своє здоров’я, а не покладатися на інших. І вчитися розуміти життя, не боятись змін.

– Як ти мудро кажеш!

– Я давно і всіх простила, – продовжила Наталка. – Я так думала. Але Лілі… Я геть була забулася про неї, дивно… Як добре, що ти покликала мене на цю зустріч, Оринко, і що ми згадали про Лілі.

– Дивна ти якась стала, Наталко, я тебе не впізнаю, якщо чесно…

– Невже я так змінилась?

– Твої оці слова… Ще десять років тому ти виглядала старшою, ніж зараз!

– Невже?

– Я б теж хотіла так змінитись!

– Тоді почни з прощення. Знаєш, на що це схоже, Оринко? Це неначе у тебе всередині був клубок змій, які постійно шипіли і кусались. А ти виймаєш їх по одній – і випускаєш геть. Змії потроху розповзаються, а тобі стає все краще й краще.

– Ти справді дивна… До речі, чула: Андрійчик оженився?

– Як чудово! – посміхнулася Наталка.

– Скільки ж років він за тобою упадав! Ото вже була любив! А бач – таки знайшов для себе пару.

– Я не знаю, може, я й перед Андрієм чимось завинила…

– Облиш! До речі, чим займаєшся? Як там Денис, як Зойка?

– Зойка закінчила інститут, вийшла заміж, живуть із чоловіком за кордоном. А ми з Денисом, як продали хату, усі гроші вклали в бізнес. Потім побудували свій будинок…

– А колись ви, пам’ятаю, мали розлучатись?

– Я дуже рада, що того не сталося, бо тепер маю поряд із собою люблячого і турботливого чоловіка! Ми такі щасливі!

– Як я тобі заздрю…

Наступного ранку в селі далеко було чутно музику – то колишні однокласники святкували тридцятий рік по закінченню школи. А на могилі колишньої виховательки Лілі синіли й червоніли квіти, ще й до хреста кимось був причеплений вінок, на стрічці якого виднівся напис: «Лілі Карлівні від вихованців».

Навесні ж, на провідному тижні, односельці дивувались:

– Ти ба! Це ж треба! Справжнє чудо! Там на могилі Лілі враз зацвіли усі її тюльпани! Таки зійшлись до неї на могилу…

Продала хату

Ще сто років тому діти були пенсійним фондом своїх батьків.

Журнал «Cosmopolitan», вересень 2009

Марійка вже була стара.

Іще б хазяйнувала, так дочка все частіше наполягала:

– Продавайте, мамо, свою хату та й ідіть жити до мене. Або, як не схочете, – поселитесь у баби Рузиній квартирі – там і газ є, і вода. Нащо вам взимку мерзнути? Та й не наїжджуся до вас, немає часу та здоров’я. У місті буде краще – ви ж колись хотіли!

От послухала Марійка дочки та й вирішила: на осінь, як викопає город, таки переїжджати.

– І синові, онукам допоможете! – казала дочка. – Ігор вже рік як без роботи, а в нього сім’я! От і пригодився б від вас гостинчик!

То Марійка вже не так більше й за себе думала, як за те, аби допомогти синові