Андрій Хімко - Під Савур-могилою

створювали в Запорогах стан розгуби й розбрідності, проте дружбу Москви і Варшави, яка стала раптом показовою здвобіч, Сірко, як і чимало інших, пояснив собі ворохобними вчинками Степана Разі та Дзиковського і побоюванням обох високих сторін можливих дій султана.

Із настанням весни на когорти Дорошенка вийшли польські війська під проводом самого коронного гетьмана Яна Собеського і, не дивлячись на прибуття йому в поміч ординців, з боями зайняли Могилів-Подільський, Брацлав, Бар, Немирів, Ладижин і Рашків. Більше того, підмовлені гетьманом Ханенком уманчани вбили Дорошенкового спільника Карпа Жеребилу, признавши гетьманом Ханенка, а орда, боячись повстання і свого окільцювання, лишила Дорошенка напризволяще, і він із рештками свого війська мусив відступити до Чигирина.

Характерними були і відповідь царя на Дорошенкове нагадування про всегетьманство в Україні, в якій той радив йому бути в підданстві круля по Андрусівському перемир'ї. Отож, Дорошенко спішно зв'язався з ханом Селім-Гіреєм через свого брата Григора, і той привів йому в поміч на Правобіччя орду. Пойнятому ненавистю до неї Сіркові було того задоста, щоб кінцево виступити проти Дорошенка, ставши ніби в спілку з коронним і польним гетьманами Яном Собеським і Дмитром Вишневецьким. Поки Іван Сірко рухався із Січі до Побужжя із шістьма тисячами відбірних охочекомонців на захист краю, навіть при гарматах, польські гетьмани розбили наголову орду під Брацлавом.

Кошовому Сіркові і гетьманові Ханенкові нічого не лишалося, як кинутися навперейми орді і в буйних заростях лепехи, очеретів та лої, розділившись, засісти на неї біля переправ на рукаві Рвач, у Збурівському Куті і на косі Сарн-Комиш Дніпрово-Бузького великого лиману. Ті зарості з кружевами різноликого крикливого птаства, піщані бархани, солоні й прісні озерця в байраках та ярах, достатня паша для коней, високі кучугури й стародавні кургани при відсутності сліпців, оводів і ґнусу були надійною схованкою для козаків.

Сірко не помилився у виборі місця і цього разу, здивувавши гетьмана Ханенка. Але очікуваного розгрому значно чисельнішого ханського війська не сталося. Тяжкий триденний бій поклав великі жертви з обох боків. Ординці не могли без втрат відірватися від січовиків, але й козаки були фактично відрізані ордою в закутті лиману. Обидва табори від подальших боїв врятувало перемир'я для схоронення побитих, а далі гетьманові Ханенкові вдалося домовитися з ханським візиром Субаш-Казі про спільний похід на Дорошенка, що був тепер у заріччі під Ладижином. Підтримка козацтвом Ханенкового задуму змусила пристати на те й Сірка.

По розгромі Дорошенка,— а вірніше, по його втечі з невеликим військом гайдуків, бо решта його козацтва переметнулася до Сірка,— польські й чисельно значно більші козацькі війська зустрілися під Кальником. На вимогу Собеського Ханенко проголосив нові вибори гетьмана, на яких по відмові Сірка в урочищі Гаймак був знову переобраний загальною радою таки Ханенхо...

Родинною була зустріч тут Івана Сірка з коронним гетьманом Яном Собеським, що тривала всю ніч. Після віватів, чоломкань, розпитів, розповідей, співчуття у розмовах двох чільців все зводилося до того, що Сірко, за відвертими висловами коронного, міг би ще врятувати Україну і вернути її разом із Слобожанщиною як князівство у польсько-литовський федерал, що події неминуче ведуть до ослаблення Польщі й Литви, а відтак — і до гіршого стану в Україні; Що Гадяцькі статті Виґовського були ключем до звільнення всіх підпольськнх і підлитовських русинів; що цар, його бояри та воєводи не були слівними, в доказ чого були знехтувані Переяславські та Глухівські статті і при першій же можливості будуть віроломно потоптані Андрусівські та інші. Коронний гетьман Ян натякнув Сіркові, що в цьому питанні він розходиться з крулем Михаєм, який так же, як і Сірко, не відає, що цар є тиранним пройдисвітом-вар'ятом і азіятом.

За добротною вечерею під виспіви солов'їв у тиху місячну ніч говорили довго і про все. Коронний звинувачував козацьких чільців у тому, що вони злочинно вигублюють свій люд, не відаючи, чого хочуть, а Сірко закидав шляхті підступність, гонор, пиху, хижість, зневагу, на що той знаходив виправдання, хоч і не шкодував своїх попередників-ойчизників. Слухаючи Яна Собеського, Сірко вірив його щирості, але якоїсь різниці між ставленням Польщі і Московії до України не бачив, бо перед очима стояли надіті на палі, лежали четвертовані й колесовані, висіли повішені й покатовані.

Майже на ранок, обливши холодною водою голови, чільці попрощалися по-братньому, а за кілька годин ляська армада залишила Ладижин, направившись до Брацлава. Коли козаків утримувало там датками населення, то жовніри за все платили йому власний гріш, і недотримання того правила суворо каралося Собеським. Назагал кажучи, ставлення ляхів до русинського поспольства на теренах по Случ було, порівняно з минулими роками, людяним і гуманним, хоч за це й було заплачено дотепер українським людом сторицею...

В путі до Січі Сірко згадував «ґваранти» круля, про які коронний сказав ніби між іншим. А новини, повідані йому після прибуття січової когорти в Кіш, витіснили все з його пам'яті, надто коли довідався, що разінці майже повсюдно розбиті, а сам «великий вождь» отаман Степан Разя з купкою козаків і прихильців-чільців вернувся на Дон та окопався на Кагарлицькому острові, відпустивши січовиків у Запороги.

Другого дня в довгій розмові з Іваном Чорноморцем, що прийшов з рештками охочекомонців з Дону, перед Сірком постала, мов привид, жахлива картина неминучого повсюдного розгрому решток повстанців і животіння донців із Степаном та Фролом Разями у бурдюгах на Кагарлику. Він навіть уявив собі їхніх дружин: Олесю-Олену, сестру одноокого Василя Вуса, та Катерину-Каську, місцеву козачку, і Степанових дітей: Григорка, Параньку та Тимішка. Уявив із розповідей і смерть на вогні схимниці Олени, Акай-Бадая, Михая Харитонова, Тимоша Лазаря, відправторення до Сибіру сотень сотенних, їхніх родин та навіть знайомих.

З тих жахних розповідей Сіркові стало ясно, що всі повстанці приречені на загибель повсюди, хоч на Слобожанщину лише посудяться йти в поміч Ромодановському воєводи боярин Василь Уваров і князь Петро Урусов. Ті жахи нагадали Сіркові твердження Собеського, що «московити: і опричні, і посошно-сполеченські є наогул раби-ассійці», що «релігія їхня набагато гірша за інквізиторську, бо не Божа, а царська, і буде в прийднях ще потворнішою, бо передається в руки православних