Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

глухим куточком у степах! Несподівано для самої себе їй захотілося залишитися тут, побачити, як степи засипле сніг, як над ними задують вітри й завірюхи, а коли настане весна, то степ знову оживе, зазеленіє, засвітиться жовтими зірочками кульбабок, а потім піднімуться трави й засріб­ляться ковилі. Але Христина усвідомлювала й те, що життя її перемінилося і змінилася передусім вона сама. Ніколи вже не буде так, як колись. Тому дівчина пішла слідом за тим, хто повністю й безроздільно володів її душею — за Марком. Тепер у ньому єдиному полягало все її життя.

Марко привіз Христину до Києва наприкінці грудня. Під’їжджаючи до свого будинку, він задумливо подивився на свою наречену. «З матір’ю Христина зживеться, але от з бабусею... Боюсь, що вони одна одній не поступляться! Ох, дай, Боже, щоб усе було тихо!» — думав хлопець.

Але, до свого подиву, він застав свій дім порожнім і замкненим. Розпитавши сусідів, Марко дізнався про те, що Голуб забрав дружину й поїхав до Польщі, до небоги. Але чому й навіщо — сусіди не знали, та повідомили, що пані Марися вирішила залишитися в Києві й перебралася жити до онуки. «Ну не ламати ж мені двері!» — подумав Марко й поїхав до сестри, залишивши Христину і своїх козаків чекати його на подвір’ї.

Ледве Даринка й пані Марися побачили хлопця, то їхній радості не було меж. Вони вже й не знали, що думати, адже так довго не було нічого відомо про Марка. А тепер обидві повисли в нього на шиї, не пам’ятаючи себе з радості, що він повернувся живим і неушкодженим.

— Навіщо це Голубу знадобилося їхати до Польщі? — запитав Марко, коли захоплення вляглися. — Та ще й матір забрав!

— Не знаю, братику, — відповіла Даринка. — Нічого він не розповів, просто зібрався й поїхав до своєї племінниці. Адже там його молодші дочки живуть. А мама поїхала з ним. Щоправда, до того він їздив... не знаю куди. І повернувся сам не свій, як у воду опущений. А потім спішно зібрався й поїхав.

— Мене вони теж гукали із собою, однак я нізащо не захотіла їхати з ними! Вирішила, що помру вже тут, у Києві, — з невдоволенням у голосі сказала пані Марися, тому що її не влаштовувало те, що дочка й Голуб жили душа в душу, але, пам’ятаючи свій попередній гіркий досвід втручання в чуже сімейне життя, старенька стримувала свої схильності.

Марко нахмурився й тяжко зітхнув — його душу знову охопили докори сумління. «Голуб, вочевидь, їздив до Волховиць, аби щось дізнатися про Орисю, і, мабуть, пан Матвій не віддав йому дочку. Цікаво, чому він так ухопився за неї? Мабуть, через Тимофія. Адже він був для нього дорожчий за синів. А Голуб вирішив перебратися жити туди, де ніхто не знає про його колишні грішки. А матір, природно, поїхала з ним — вона ж його дружина. А я так і не вибачився перед нею!» — думав він, а вголос запитав:

— А він не казав, коли повернеться?

Даринка лише заперечливо похитала головою.

— Гаразд! — сказав Марко, відкинувши від себе ці сумні думки, тому що клопоту було й так багато. — Де ключ від нашого будинку, сестро? Я приїхав не сам, а з нареченою. Вона там, у дворі мене чекає, — сказав він.

— Слава тобі Боже! Ну нарешті! — заволала пані Марися, надзвичайно задоволена такою обставиною, а Даринка лише щасливо усміхнулася.

Вона дуже любила старшого брата, хоч і виросла окремо від нього. А втративши Петра, почала дуже дорожити Марком — адже він у неї єдиний брат лишився. І він так був схожий на покійного батька, уваги й турботи якого їй бракувало все життя! Щоправда, Марко був зовсім іншим — гордовитим і незалежним чоловіком, але таким, що поруч із ним почуваєшся, немов у Бога за пазухою. Шкода, що її Микола не такий!

— Однак, бабусю, міцно запам’ятай, що я не дозволю тобі мучити Христину, — строго почав попереджати Марко. — А якщо спробуєш...

— Та Бог із тобою, онучку! — пані Марися навіть образилася, на її очі навернулися сльози. — Досить уже того, що я... я...

— Прости мені, бабусю, — сказав Марко, відчувши докори сумління. — Але вдачу ти маєш складну, а Христина сиротою залишилася, і я єдиний, кого вона має в цьому світі. Тому нізащо її ображати не дозволю!

— А хто вона? Ця дівчина? Її Христина звуть? — поцікавилася Даринка. — А чому ти до нас її не привів? Чого одну у дворі залишив?

— Вона шляхтянка, — просто відповів Марко, чим збентежив сестру. — Донька мого товариша зі зброї. А не привів я її сюди тому, що не знав, як ви мене зустрінете і, головне, чим. Та й зі мною мої козаки — не буду ж я їх із собою туди-сюди водити. Адже я тепер сотник Війська Запорізького.

Даринка й пані Марися здивувалися такій новині не менше, ніж про одруження. Але бажання подивитися на наречену пересилило здивування, тому обидві швиденько вдяглися й побігли на оглядини майбутньої родички.

Христина у своїй багатій лисячій шубі стривожено походжала двором і все думала про те, як-то зустріне її рідня Марка. «Та не переживай ти так, панночко! Таку кралечку, як ти, будь-яка сім’я тільки щаслива буде невісткою бачити!» — хитро підморгнув їй один із козаків. Христина спочатку зніяковіла й насупилася на таку вільність, але козак усміхнувся їй так завзято, що вона мимоволі всміхнулася йому у відповідь. А коли нарешті у двір увійшов її коханий у супроводі сестри та бабусі, Христина спробувала зробити обличчя трохи простішим, але в неї не вийшло, хоча вона й вельми привітно всміхнулася, коли Марко відрекомендував їй майбутню рідню.

Пані Марисі дівчина зразу не сподобалася. «Надто вже гонорова дівка. Бідолашний мій онук! Та нічого не поробиш! Не стану я втручатися. Досить, що я вже доньці своїй життя розбила. А втім, мій Марко швидко з нею розбереться. Не такий він