Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

чоловік, аби дозволити себе зневажати!» — думала старенька, немилим оком роздивляючись Христину. А Даринці, навпаки, — припала до душі майбутня невістка, про що вона не забула шепнути братові. Ледве відімкнули будинок, то Даринка енергійно взялася влаштовувати в ньому брата і його почет — треба було і піч і лазню витопити, і приготувати їжі.

Уже ввечері, коли всі були вимитими, нагодованими і влаштованими, Даринка й пані Марися вирушили додому.

А через три дні Марко і Христина повінчалися. Весілля планували зробити скромним — і нареченого й наречену мучив смуток від того, що занадто багатьох дорогих для них людей на ньому не буде. Але коли вони зібралися їхати до церкви, у дворі пролунав шум — це приїхав сам гетьман Хмельницький, який саме був у Києві. Марко і Христина здивовано перезирнулися й побігли в сіни зустрічати гетьмана.

— Отже, ось так?! Вирішили без мене обійтися? — трохи ображено сказав гетьман, коли увійшов у дім.

Як Хмельницький дізнався про їхнє весілля — невідомо. Але його присутність принесла їм обом радість. Христина витончено вклонилася гетьманові, а Марко відповів:

— Даруй нам, пане гетьмане! Але ж ми вирішили влаштувати скромне весілля. Мого батька немає в живих, та й Христининого теж. І, крім того...

— Розумію! — трохи нахмурившись і зітхнувши, відповів Хмельницький. — Але не треба говорити про сумне в такий світлий день. От уже ніколи й подумати не міг, що в Дикому Полі ростуть такі прекрасні квіти, як ти, мила панночко! — гетьман із замилуванням подивився на Христину. — Мені дуже шкода, що я не був знайомий із твоїм батьком. Але дозволь мені, моя панно, замінити його сьогодні!

Христина всміхнулася, ввічливо й барвисто подякувала, чим дуже здивувала гетьмана. Ну не дарма ж вона жила та навчалася у Кракові! Щоправда, Хмельницький про це не знав.

Поява гетьмана на весіллі у Воловодченка дуже здивувала всіх його сусідів. На урочистому в’їзді Хмельницького в Київ не побували хіба що лежачі хворі — народ обожнював свого гетьмана. Але ніхто й подумати не міг про те, що він з’явиться на весіллі якогось низового козака — сусіди були мало обізнані про кар’єру Марка. Зате після цього в очах сусідів Марко став мало не героєм. А та рідня, яка прибігла на весілля й до церкви подивитися на вінчання, а заодно поїсти та випити за здоров’я молодих, залишилася задоволеною — і гетьманом і молодятами. Дійсно, з гордої Христини та мужнього Марка вийшла гарна пара. Було на що подивитися!

Після весілля пані Марися не стала перебиратися жити до любого онука, хоча Марко й вирішив забрати бабусю до себе. Її впросила про це Даринка, яка звикла, що бабуся живе в неї, хоч та завжди її й недолюблювала. Та й старенька вирішила не спокушати себе і долю — раптом не витримає та зчепиться з цією пихатою ляшкою. Але, регулярно відвідуючи молодят, пані Марися примітила, що їхнє сімейне життя проходить у мирі та злагоді — Христина щиро кохає онука й рада душу з грудей вийняти та віддати милому чоловікові, аби догодити йому. А це не могло не радувати стару склочницю! Даринка ж чудово порозумілася з Христиною — маючи легку і добру вдачу, молода жінка не ніяковіла шляхетним походженням своєї невістки і спілкувалася з нею з милою безпосередністю.

Христині було спочатку складно звикнути і до Києва, і до рідні Марка. Набагато складніше, ніж до Дикого Поля. Але потім горда пані Воловодченко навчилася тримати себе трохи простіше і з новою ріднею, і з сусідами, чим набагато полегшила собі життя. Утім, особливо здружилася Христина з Даринкою й була дуже рада, коли та приводила із собою сина — Андрійка. Хлопчик був жвавим і товариським, хоча розмовляв ще погано. Дивлячись на племінника, Христина починала мріяти про той час, коли в них із Марком з’явиться своя дитина.

Розділ XХVII. 
ЗАГИБЕЛЬ ОРИСІ

Хай би як була закохана людина,

але себе вона любить ще сильніше.

Лопе де Вега

Чарівниця осінь торкнулася чудового волховицького саду своїм жезлом, і він запалав багрянцем, міддю та золотом, витісняючи збляклу літню зелень. Пишне в’янення природи було прекрасне та яскраве, але, на жаль, не все так яскраво було у світі людей. Хвилі повстання докотилися до самих Карпатських гір. Третя оглушлива перемога козаків над потужною Річчю Посполитою сколихнула не лише всю Україну, а й увесь світ. Прекрасна українська земля була залита кров’ю як невинних, так і винуватих. Цього року, коли Україна розправила крила, країну спіткав неврожай — сарана зжерла весь хліб. А те, що залишилося, не було кому прибирати: у селах та містечках практично не залишилося чоловіків, адже всі, хто тільки міг, пішли воювати. На довершення всіх цих нещасть восени вибухнула епідемія чуми.

Однак пан Матвій Клесінський спокійно повертався до Волховиць — його не хвилювали всі ці біди. Його особисті справи були успішно вирішені, маєток уцілів, своє багатство він зберіг, покровителів не розгубив. Тепер залишалося найголовніше — одружитися з коханою жінкою, і більше нічого було бажати пану Матвієві в цьому житті. Тепер не мав він суперника, адже не сумнівався, що мстивий Ярема прикінчив Тимофія — натільний хрест красномовно свідчив про це. Але часом Клесінський здригався, згадуючи Немирів, і уявляв собі ті жахливі тортури, на які він прирік рідного брата. Утім, потім Матвій виображував, як солодко молодший брат і його кохана проводили свої ночі, знову кипів ревнощами та злістю і проганяв від себе ці думки. Та й фактично це не він позбавив свого брата життя, а отже, його кров не на ньому. А те, що саме він передав рідного брата в руки жорстокого й безжального ката, Матвій зовсім не брав до уваги.

Кліщ їхав за своїм паном у сум’ятті та жаху. Він ніколи й подумати не міг, що його пан, який так любив свого молодшого брата, може погубити його. Душу челядника роздирали суперечливі почуття — він боявся за себе, але