Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

— Почекай! А джури, яких залишив твій батько?

— Вони пішли, коли дізналися про його загибель.

— Як пішли? Вони тебе кинули? — сірі очі Марко заблищали з гніву. — Ти що, жила зовсім одна?

Христина лише кивнула. А коли Марко приїхав до її будинку й дізнався, що і дров немає, і нарубати їх нікому, і їжа закінчується, і ніхто їй нічим не допомагав відтоді, як вона залишилася одна, то оскаженів. Христині стало соромно перед своїм милим — вона завжди була такою гордою й зарозумілою, а тепер стоїть перед ним, немов убога жебрачка, безпорадна та нікчемна.

— Та годі тобі злитися, пане сотнику! — сказав один із його козаків. — Нехай людям буде Бог суддею за їхню байдужість! Зараз і дров нарубаємо, і каші зваримо. Викрутимося! Нам не звикати!

Хлопці моторно нарубали дров і зготувати вечерю, чи то позичивши, чи то прикупивши, а чи то силою запозичивши харчів у сусідів, — Маркові було байдуже. Його почали терзати й совість за свою довгу відсутність та безпечність щодо своєї нареченої, і гнів на людську байдужість. Увечері Марко ввійшов до Христини в її кімнатку. Дівчина вкладала речі, бо завтра їй належало покинути урочище. Серед хаосу, який зазвичай виникає під час зборів у дорогу, погляд Марка впав на футляр незвичайної форми.

— Що це? — запитав він.

— Скрипка, — здивувалася такому запитанню Христина.

— Можна подивитися? — попросив Марко і, коли дівчина кивнула, відкрив футляр. Він погладив корпус скрипки, обережно торкнувся струн і згадав, як Христина грала на ній у найперший день їхнього знайомства. Тоді поруч був Тимофій, а обидва вони були такими безтурботними й щасливими. Марко зітхнув. — Кохана, а ти пам’ятаєш той день, коли я тебе вперше зустрів? Пам’ятаєш, ти грала тоді на скрипці? Заграй, будь ласка, саме ту мелодію! Прошу тебе!

Христина здивувалася такому проханню, але взяла скрипку й почала грати. З першими звуками мелодії замовкли козаки в сусідній кімнаті, прислухаючись до гарної музики. Марко заплющив очі, і перед його очима воскрес Тимофій: ось він усміхається, пряде очима Христині, весело жартує, скаче верхи із шаблею в руці... А чудова мелодія все лилася й лилася з-під смичка, і від неї так щеміло серце! Згадав він і Ониська, і свого батька, і полковника Кривоноса...

— Марку! — покликала Христина, закінчивши грати, бо помітила, що її наречений не при собі. — Що з тобою?

— Христино, Тимофій загинув під Пилявцями, — коротко мовив Марко, не ставши розповідати дівчині всіх страшних подробиць смерті свого друга.

Христина відвернулася, приховуючи сльози. Вона поклала скрипку до футляра і присіла поруч із хлопцем. Дівчина не питала, чому і як, — і так усе було зрозуміло, тож ні до чого ворушити сумні спогади.

— А Влад? — запитала дівчина, боячись почути, що його теж немає на світі.

— Влад, на щастя, живий. Він нині має бути в Чигирині. Знаєш, а наш Влад одружився влітку. З жінкою, яка доглядала його після поранення. Христино, а ми з тобою вже в Києві обвінчаємося, — сказав Марко. — Оселимося в моєї матері. Тоді, улітку, я їздив до неї, але поїхав зі скандалом. Не зміг пробачити їй те, що вона порозумілася з Голубом. А тепер усвідомив, що не мав рації й завинив перед матір’ю. Наше життя таке коротке, так швидкоплинне, а ми марнуємо його у сварках, війнах, пошуках вигоди й зовсім забуваємо про те, яке воно крихке, це наше життя. Ми так бездумно розтрачуємо на дрібниці його дорогоцінні миті, які могли б провести разом із тими, хто нам дорогий.

Христина обняла його за шию й заховала обличчя в коханого на плечі — вона розуміла, що душу Марка терзають туга та біль, і вона нічим не зможе йому допомогти, бо не в її владі вгамувати їх.

— Мила, а чому твоя матір від тебе відмовилася? — запитав Марко.

Христина глянула на нього з переляком — вона зовсім не очікувала, що йому це відомо. Дівчина на мить задумалася, але потім заговорила:

— Я розповідала тобі про те, чому мої батьки роз’їхалися, і ти знаєш про це. А мати... Моя любов до покійного батька була більшою, ніж до матері, — із самого дитинства батько був для мене всім. Тому я так і не змогла пробачити мамі презирства до мого батька. Так от, коли батько приїхав відвідати мене й молодшого брата, вони з матір’ю дуже посварилися. Я підслухала, як мама з ненавистю говорила йому: «Ненавиджу тебе, клятий хлопе! Через тебе я наплодила схизматиків!» Ці її слова зачепили мою гординю — адже я теж православна, і виходить, що рідна мати вважає мене єретичкою й ненавидить. Тоді я вирішила їй досадити і напросилася жити з батьком, хоча сам він не хотів брати мене із собою. Мати благала мене не їхати, Христом Богом просила не залишати її, вона тоді сильно хворіла, і я була потрібна їй. Але її сльози не розчулили мене, моя гординя затьмарила всі почуття. Замість прощання мама сказала мені: «Ти вибрала схизму й холопство замість честі та гідності. Ти проміняла мене на схизматика. Не дочка ти мені більше! Знати тебе не хочу!» Відтоді вона жодного разу не написала мені сама й жодного разу не відповіла на мої листи. Батько переживав щодо цього, але виправити що-небудь уже було неможливо. Тепер я розумію, що не мала рації, що винна перед нею, адже мама однаково любить мене, незважаючи ні на що. Тепер мами, може, уже і серед живих немає.

Христина зітхнула й відвернулася, щоби Марко не бачив її сліз. Але хлопець усе зрозумів, ніжно обійняв її за плечі і пригорнув до себе.

Наступного дня Марко та Христина залишили Тернове урочище. Нечисленні сусіди байдуже подивилися їм услід — їдуть, і Бог з ними! Нам яке діло? А Христина із сумом глянула на хату: як багато щасливих спогадів пов’язувало її з цим