Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

не маю, щоби заплатити за це. І мати з дядьком відреклися від мене, коли я поїхала з батьком. Я залишилася зовсім одна!»

Становище Христини було більш ніж жахливим — із вересня вона залишилася зовсім без засобів до існування. Раніше всім необхідним її забезпечував батько — дівчині залишалися тільки домашні клопоти та куховарство, а тепер нікому було про неї піклуватися. Ті їстівні припаси, що вона мала, закінчувалися. Поїхати за ними у волость Христина не могла, бо джури забрали коней. Та й грошей не мала. А подорож самотньої дівчини глухими степами була відвертим самогубством. Нечисленні сусіди їй нічим не допомагали, тому що вона завжди їх дратувала, так само як і її ексцентричний батько. На них завжди дивилися косо, адже вони були шляхтичами — люди нюхом це відчували. Але Онисько ніколи не помічав цих косих поглядів — йому було байдуже, а Христині, що жила під захистом батька, і поготів. Та й не мала горда шляхтянка з ними спільних інтересів. Ось і тепер — сусіди її не кривдили, але ніхто жодного разу не ввійшов до неї в хату й не запитав, як вона тут живе. Люди мали безліч своїх клопотів.

Дізнавшись про загибель батька, Христина довго й невтішно плакала. Навіть тепер, майже через два місяці, вона ніяк не могла прийняти те, що її веселого, грубуватого, але такого доброго й люблячого батька немає на світі. А Марко? Він був її мрією, її щастям, її життям. Дівчина спочатку сподівалася, що він ось-ось приїде, але хлопця все не було й не було, звісток від нього теж, і вона з кожним днем стверджувалася в думці, що коханий Марко загинув.

Сидіти самій у порожній хаті було несила, тому Христина піднялася і, накинувши теплу свиту з дорогого сукна, оторочену хутром куниці, вийшла на вулицю. Батько завжди її балував, і вона не знала відмови в нарядах навіть тут, у Дикому Полі. Мимоволі Христина згадала, як у дитинстві батько, що безмежно любив єдину дочку, часто брав її на руки й казав: «Панночко моя! Справжня панночка! Вродливішої, ніж ти, доню, на світі не знайдеш!» У дівчини на очі навернулися сльози, але вона швидко їх витерла, щоби не бачили сусіди, — ні до чого їм знати про те, що вона плаче.

Христина пішла за околицю, туди, де навесні бродила з Марком. Коли дівчина проходила урочищем, то почула, як сусідський хлопчисько глузливо крикнув їй услід: «Гей, Христя в намисті! Що, ясновельможна, підеш до моєї мамці в служниці?» Христина озирнулася, гидливо глянула на нього, але нічого не сказала. Раніше сусідські хлопчаки, яких, щоправда, було лише троє, пробували піддражнювати її, але коли про це дізнався покійний батько, то безжально відлупцював усіх трьох лозиною. Відтоді вони боялися її дражнити. «А він має рацію! — гірко подумала дівчина. — Мені ж нічого іншого не залишиться в найближчому майбутньому. Яка я тепер панночка? Я тепер ніхто! Що ж, житиму, як жила, доки вистачить сил. А там... Там видно буде!»

Вийшовши за околицю, Христина бродила на самоті майже до сутінку, а коли почало смеркати, то вона, зітхнувши, вирішила повернутися додому. У порожню й холодну хату.

Ідучи урочищем, Христина почула позаду себе кінський тупіт — вочевидь, позаду їхала велика група вершників. Дівчина злякалася — невідомо, хто це. Адже тепер її нікому захищати, і, підхопивши спідниці, чимдуж побігла додому. Але тупіт посилився. Дівчина на ходу озирнулася й побачила, як щонайменше з десяток вершників наздоганяють її. «О Господи! Хто ж це? Боже, допоможи мені!» — прошепотіла Христина й побігла ще швидше, але вершники наздоганяли її.

— Христино, стій! Не біжи! — гукнули її.

Христина озирнулася й упізнала у вершнику Марка. Той скакав щодуху, а доїхавши до неї, осадив коня, зіскочив та кинувся до дівчини.

— Мила! — видихнув він, хапаючи її, мов оберемок. — Що ж ти тікаєш? Хіба не впізнала мене?

Христина здивовано дивилася на нього й досі не вірила своїм очам — невже він живий? Невже він не примара! А Марко щасливо милувався коханою, і його очі палали від кохання до неї. Лише тепер у його погляді світилася ще й печаль. Дівчина боязко притулилася лобом до його неголеної щоки, потім сльози струмком полилися з її очей, і вона повисла в нього на шиї, ридаючи зі щастя.

— Та не плач! Христино! Панночко моя! — Марко обсипав поцілунками її обличчя. «Він назвав мене так, як покійний батько!» — промайнуло в голові у дівчини. Замість того щоби стриматися, бідолашна Христина притислась обличчям до його плеча й від напливу почуттів заридала з новою силою.

— Христино! Припини істерику! — строго сказав Марко. — Я тут, з тобою! Годі плакати!

— Пробач... пробач мені... я... я просто... — казала Христина, схлипуючи й марне намагаючись заспокоїтися, але Марко не дав їй договорити, він просто зловив її губи й почав палко цілувати, незважаючи на хихикання своїх козаків.

— Пане сотнику! Вечоріє вже, та й холодом зі степів тягне. Чого стояти посеред степу? Поїхали до хати. Там і націлуєшся! — сказав один із них, ховаючи у вуса усмішку.

Марко відірвався від Христини та подивився на свого козака.

— Ось ще в тебе порад питатиму, де мені цілуватися! — гордовито відповів він, а потім і сам пирснув зо сміху.

Його козаки не втрималися й голосно зареготали, а Марко посадив дівчину на коня, заліз сам і скерував свого гнідого до поселення — Христина горнулася до нього, немов маленька дитина.

— Христино, ти знаєш, що Онисько загинув? — обережно запитав Марко.

Христина закивала головою, з очей її знову полилися сльози, але вона швидко їх витерла. Помовчавши, дівчина запитала:

— А що з моїми братами? Ти не бачив їх або, може, чув про них хоч що-небудь?

— Ні, люба, я нічого про них не знаю. Я приїхав до тебе, щойно зміг, і тепер заберу тебе звідси. А чому ти бродила тут на самоті?

— Тому що я