Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

такого самого статусу, як у Великого князівства Литовського. Тож іще не раз нам усім доведеться з нею воювати. Але, щоби воювати, треба зміцнити військо, відновити розорену війною країну, придбати більше надійних союзників, які можуть надати підтримку. Треба, треба, треба... Треба не поспішати!» — думав Хмельницький і з цих міркувань пообіцяв Мокрському прийняти пропозицію королевича, а заодно й підтримати його кандидатуру на польський престол.

Тому гетьман не став марнувати сили та час на захоплення Львова, хоча легко міг узяти місто — як слід пошарпавши передмістя та обстрілявши саме місто з гармат, відрізавши його від води. Натомість він зажадав у містян відкуп у розмірі двохсот тисяч злотих для татар, які погрожували неодмінно здобути місто. Бідні львів’яни просто не могли виплатити таку суму — перед цим їх безсовісно обібрали регіментарі посполитого рушення, котрі побували в місті після пилявцівського розгрому та зібрали з жителів кошти для найму нового війська нібито для їх оборони, але насправді просто втекли з отриманими грошима, ледь біля міста з’явилися козаки й татари. Тому депутація від містян просила про поблажливість і зменшення необхідного відкупу, інакше натякала на те, що вони готові покластися на міць львівських стін. Присутній Тугай-бей лише гордовито посміхнувся. «Ви, ляхи, козаків-молодців образили, відмовившись увійти з ними в союз, то хоч у землю закопуйтесь — я вас і там дістану! Двісті тисяч злотих, і ні монетою менше! Вам віри немає! Усі поляки — брехуни й шахраї! Досить, що ми вже відпустили шляхтича Синявського під чесне слово — він досі викуп за себе не надіслав! Тому де хочете, там і беріть гроші! Інакше каменя на камені не залишимо!» — глузливо й зарозуміло говорив гордий бей депутації містян. Але все ж погодився на те, щоби львів’яни відкупилися товарами на цю суму.

Отримавши викуп, козацька армія спокійнісінько рушила до Замостя — адже король ще не був обраний і перемир’я підписувати було ні з ким, а воювати й досі бажала добра частина козаків. Та й облога першої польської цитаделі має підстьобнути елекційний сейм залишити розваги та інтриги і нарешті обрати короля. Частина татарської орди, обтяжена здобиччю і бранцями, вирушила до Криму. Але Тугай-бей залишився разом з українським гетьманом, а з ним — дещо менше за десять тисяч татар. Вочевидь, бею дуже подобалося воювати з козаками.

Замостя було першою фортецею на споконвічно польських землях і відкривало шлях у серце Польщі. Коли ця звістка дійшла до шляхти, що зібралася на елекційний сейм для виборів короля, усіх охопила паніка. Залишки польського війська, які вціліли після Пилявців, розбіглися й не скоро знайдуть у собі сили та хоробрість знову зібратися для оборони улюбленої Вітчизни, а облога Замостя козаками змусила шляхтичів поквапитися й віддати свої голоси на користь королевича Яна-Казимира, чиє угруповання виступало за перемир’я з Військом Запорізьким. Адже ніхто не сумнівався, що Замостя впаде, і це незліченне військо нового Тамерлана, як висловився хтось із добре освіченої шляхти, рушить просто на Варшаву, змітаючи, грабуючи і спалюючи все на своєму шляху. Та ще й на сейм з’явилися посли від Хмельницького і заявили, що Військо Запорізьке бажає бачити своїм королем королевича Яна.

Тому 7 листопада 1648 року Річ Посполита отримала нового короля — Яна II Казимира Вазу, милістю Божою короля польського, великого князя литовського, руського, прусського, мазовецького, жематійского, лівонського, смоленського, сіверського, чернігівського, а також наслідного короля шведів, готів, венедів[91].

Отримавши цю звістку, гетьман зібрав козацьку раду, на якій більшість козаків підтримали укладення перемир’я з Польщею — усі почали розуміти, що це насправді необхідно: закінчувався провіант, порох і кулі, корм для коней. До всього ще й вибухнула епідемія чуми.

Коли гетьман уклав перемир’я, зняв облогу Замостя й мав намір повернутися в Україну, Марко і Влад відчули полегшення — цих двох за сотні миль чекали кохані жінки. Із ними двоє друзів сподівалися знайти душевний спокій. Але Юрія ніхто не чекав, а повертатися додому йому не хотілося — там усе занадто нагадувало йому про дядька. Та й не прагнув бачитися з батьком, адже він за весь цей час жодного разу не написав синові, немов панові Клесінському було байдуже, живий він чи ні. Тому Юрко вирішив залишитися з Кривоносенком. Під час облоги Замостя, заразившись чумою, помер полковник Максим Кривоніс[92], і Юрій відчував, що Максимко потребує його підтримки й товариства не менше, ніж він сам товариства Кривоносенка.

Влад поспішив до Чигирина — там його чекала Ліора. А Марко, розпустивши свою сотню по домівкам і залишивши із собою п’ятнадцять осіб, яким нікуди було діватися, вирушив у Дике Поле. Він мав намір забрати Христину, а потім повернутися з нею додому, до Києва, — більше їм двом нікуди було їхати. «Як то прожила всі ці місяці Христина? Вважай, півроку її не бачив! — думав Марко, поспішаючи до Тернового урочища. — Я ж не кращий за свого покійного батька — жодного разу не послав їй звісточки про те, що зі мною все гаразд. Поїхав у травні — і згадуй лиш як звали!»

Того грудневого, похмурого й сумного дня Христина сиділа у своїй половині хати на самоті й абсолютно не знала, що їй робити далі. Після того як вона отримала звістку про смерть батька — її приніс один із козаків, що їхав у своїх справах на Січ, — джури, залишені для її охорони, пішли, адже раніше Онисько щедро оплачував їхню працю, а тепер сидіти біля безпорадної дівчини задарма ніхто не хотів. Від старших братів не було звісток, і дівчина не знала, живі вони чи загинули. Але не менш страшною для неї, ніж смерть батька та невідомість долі братів, була відсутність звісток від Марка. «Може, його вже теж немає серед живих! — гірко думала Христина, стримуючи сльози. — Господи, навіщо він пішов воювати? Хай проклята буде ця війна! Вона забрала в мене всіх! Ось що мені робити? Написати матері? Але як я їй відправлю листа, коли його нікому відвезти? Та й грошей