Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

маєток Скаженого Яреми, який ніхто не захищав, а потім і на Збараж[86], що взагалі був усіма покинутий. Після взяття Збаража українсько-татарська армія, прямуючи до Львова, розділилася на дві частини: одна частина на чолі з Хмельницьким рушила через Броди й Буськ, а інша попрямувала через Золочів та Глиняни.

Причиною облоги Львова послужила відмова міського магістрату видати шляхту, що сховалася тут після пилявцівської ганьби — Хмельницький ввічливо попросив їх про це у своєму універсалі, а заразом запропонував містянам союз із Військом Запорізьким.

Львів був одним із найбагатших торгових міст у всій Речі Посполитій, але дуже давно перебував під її владою, тож польський дух тут був сильний, як ніде в Україні. Та й більшість міського населення становили переважно католики, поляки та євреї. Тому поява православних козаків під стінами міста більшу частину містян не потішила так, як це було в інших українських містах. Та ще передові роз’їзди козаків і татар не стрималися й пограбували передмістя Львова, розташовані поза фортечними стінами. А храм святого Юра козаки взагалі розорили, винесли з нього всі цінності й безсовісно пограбували всіх людей, що там сховалися. Тому члени магістрату відписали Хмельницькому, що не збираються укладати з козаками жодних союзів, доки сейм не обере нового короля; а шляхта, яка побувала в місті після Пилявців, уже вирушила на елекційний сейм, тому видати нема кого; а євреї — піддані Речі Пос­политої, перебувають під її захистом, і видавати їх козакам ніхто не збирається.

Ну, на нема й суду нема! Тож 26 вересня першими під стіни Львова прийшли полки Максима Кривоноса, а слідом за ними через декілька днів підійшли й полки під командуванням Хмельницького — пагорби навколо міста посіріли від козацьких і татарських кожухів. Козацько-татарська армія взяла місто в облогу, а 5 жовтня козаки Кривоноса штурмом зайняли Високий Замок[87] — потужну й неприступну фортецю, що лежала на Княжій горі над містом.

Під час облоги Львова до гетьмана таємно прибув посланець від королевича Яна-Казимира — єзуїт і його колишній наставник[88] Андрій Гунцель-Мокрський. Хмельницький знав, що Мокрський був сповідником Владислава IV, а тепер, вочевидь, став довіреною особою королевича Яна-Казимира. Адже прислав королевич Мокрського до нього з такою пропозицією, від якої гетьману, а заодно й усій козацькій старшині буде важко відмовитися, — так уважав сам Ян-Казимир.

Королевич обіцяв, щойно він стане королем, то збереже й підтвердить за козаками всі їхні права та привілеї, дозволить будувати чайки і ходити за море, збільшить козацький реєстр до дванадцяти тисяч. Ще королевич говорив про повне помилування і прощення всім учасникам повстання й те, що не буде в Україні кварцяного війська. А ще неодмінно обіцяв те, що козаки перебуватимуть лише під владою короля й самі обиратимуть собі гетьмана. Тобто королевич зобов’язався задовольнити все те, що вимагало перше козацьке посольство в червні. Натомість Ян-Казимир просив підтримати його кандидатуру на польський престол, а заодно й оголосити перемир’я, відвести козацькі полки назад, до Дніпра, і видалити татар.

Богдан Хмельницький чудово розумів, що рівно нічого з обіцяного королевичем не буде виконано. Знав він і те, що таке перемир’я вигідне Польщі. Але гетьман усвідомлював і те, що перемир’я просто необхідне й самим козакам. Скоро козацьке військо відчуватиме потребу в продовольстві, уже почалися осінні дощі, а згодом настануть зимові холоди. І як воювати? Чим годувати коней? А де зимувати його козакам?

Адже деякі його полковники разом зі своїми козаками так і рвуться в Польщу. «Гойда кінчати ляхів, батьку!» — покрикують козачки. Та лиш не можна їм іти в Польщу! «Пішов дурень зі своєї хати чужу здобувати, а як повернувся, то і своєї позбувся! Від цього походу буде більше біди, ніж користі, — зайди козацьке військо на споконвічно польські землі, то неодмінно на допомогу Польщі прийдуть сусідні держави. Тоді і хан не допоможе, який останнім часом осмілів», — думав Хмельницький.

А хан дійсно осмілів і активно підтримував козаків — он, навіть калгу-султана з військом прислав! Причиною такої свободи волевиявлення послужив переворот у самій Османській імперії. У серпні за змовою улемів і яничар був позбавлений влади, а потім і задушений напівбожевільний та жорстокий султан Ібрагім I[89], а на престол Порти вступив його шестирічний син — Мехмед IV[90]. А це означало, що тепер за малолітнього султана правитимуть жадібні до грошей великі візири, з якими завжди можна домовитися. А сам Іслям Ґерай може почуватися набагато вільнішим від влади малолітнього падишаха й вести таку політику, яка вигідна передусім йому самому. І в такому разі чи не перегляне хан свого ставлення до козаків — Хмельницький почав побоюватися й цього.

На щастя, московський цар Олексій Михайлович зайняв нейтральну позицію, порадивши Польщі самій розбиратися і придушувати цю «домашню» війну зі своїми підданими, але й козаків нічим не підтримав та військ на допомогу не надіслав.

З огляду на все це, не треба квапитися!

А втім, умови, запропоновані Яном-Казимиром, задовольняють лише козацьку старшину та самих козаків. А що робити з бажаннями й надіями містян і селян? Що буде з цими людьми, які залишили свої заняття й ремесла та стали козаками? Адже в козаки пішли всі, хто лише міг! Хто подбає про їхні права та свободу? Хіба не заради цього він починав боротьбу?

«Річ Посполита не дасть нам ані прав, ані свободи, ані