Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

— О Боже! — вигукнув Матвій.

Хмельницький дивився на золотий хрест — дорога штучка, не просто символ віри, а й символ багатства і шляхетства. Він перевернув його й на зворотному боці прочитав «Спаси і збережи». «Не спас і не зберіг! — гірко подумав гетьман. — Господи, чому я не залишив цю гарячу голову при собі? Навіщо відпустив у бій? Він був таким молодим, він мав би ще жити!» Перед ним виник Тимофій — веселий, безтурботний, з яскравими синіми очима. Хмельницький так міцно затиснув хрест у руці, що він боляче вп’явся в долоню, а темні очі гетьмана стали ще темнішими і зволожилися.

— Отже, князь Ярема просив передати цей хрест панові Клесінському і сказати, що він повернув йому борг честі, — задумливо промовив Хмельницький, але в його голосі прослизнула душевна мука. — Отже, борг честі — вбити невинного, щоби досадити винуватому.

— Краще б я сам потрапив до рук Вишневецького! — навмисно скрушно промовив Клесінський.

— Краще б ти стримував свою гординю й не наживав собі такого ворога, який не зупинився ні перед чим, аби помститися тобі! — з гнівом вигукнув зазвичай урівноважений Хмельницький. — Чим ти досадив Вишневецькому?

Матвій спохмурнів і холодно відповів:

— Це моя справа й не маю бажання про це говорити! Якщо я розповім, мій брат від цього однаково не підніметься з могили.

Марко і Влад стояли з обличчями, на яких застигли гіркота та біль, — обидва досі не могли повірити в те, що Тимофія більше немає на світі. «Ця війна забрала в мене батька, тестя, друга, — думав Марко. — Господи, як же дорого я плачу за свободу!» А Владові було взагалі дико усвідомлювати, що такий спритний, відчайдушний і хоробрий Тимофій міг потрапити в полон. «Та йому рівних не було серед наших товаришів! Тут щось нечисто! Не міг Тимофій здатися в полон. Може, його поранили й тільки так... О Господи! Упокій його душу з миром», — у сум’ятті думав Влад, відчуваючи той самий біль утрати, який відчував тоді, коли померли його батьки.

— Ліпше забирайся звідси, пане Клесінський! Тобі не місце серед нас, — холодно сказав Хмельницький.

Матвій зблід від приниження, губи його затремтіли, але він нічого не сказав, тільки простягнув руку, щоби забрати хрест.

— Ні! — вигукнув Хмельницький. — Він залишиться в мене! Тимофій був для мене більше, ніж просто сотник і соратник. Він був моїм другом! І цей його хрест єдине, що мені зостанеться на згадку про нього.

— Як завгодно, — сухо відповів Матвій та розвернувся, щоби піти, але гетьман зупинив його.

— Стривай, пане! Покійний Тимофій мав наречену, панну Орисю. Де ця дівчина? Я візьму на себе турботу про неї, бо знаю, що Тимофій викрав її із сім’ї, і тепер панянка потрапляє у скрутне становище.

— Ні, пане Хмельницький, — спокійно мовив Матвій, хоча ледь стримав своє роздратування від такої дбайливості. — Орися живе в моєму домі вже практично рік і за цей час стала для мене рідною донькою, а для моїх синів — сестрою. Тому я не віддам тобі дівчину — вона була нареченою мого брата, і на мені лежить турбота про неї. Це мій обов’язок перед покійним братом.

Хмельницький хотів було заперечити, але Клесінський перебив його:

— Я Богом присягаюся, що до останнього віддиху піклуватимуся про панну Орисю, вона ніколи не пізнає ані нужди, ані приниження. Вона — член моєї родини, і я не маю права передати її на твоє піклування. Залиш і мені хоч якусь згадку про брата!

Хмельницький промовчав і жестом відпустив Клесінського. А пан Матвій, ні з ким не прощаючись — ні з Марком, ні з сином, — швидко зібрався та на світанку покинув козацький кіш. Його справи тут були закінчені, а все інше не хвилювало.

Коли Юрій дізнався про таку страшну загибель дядька, то довго не міг у це повірити — у нього не вкладалося в голові те, що його любого дядечка більше немає на світі. Це нещастя деморалізувало, і Юрко насилу знаходив сили впоратися зі своїм горем. Навіть смерть матері він пережив легше, ніж цю втрату. Від’їзд батька він сприйняв як зраду — адже він залишив його самого з цим горем. Юрій не здогадувався, що гетьман вигнав пана Матвія. Про це він дізнався згодом.

Інакше переживали своє горе Марко та Влад. Марко почувався так, немов у нього відняли половинку серця, душі, ніби частина його життя обломилася і звалилася у прірву. Він часто згадував Тимофія й відчував себе нескінченно самотнім. А Влад, який останнім часом пом’якшав і подобрішав, тепер знову замкнувся в собі — він став колишнім, жорстоким і грубим козаком, що ні до кого не відав жалю. Лише тепер жорстокість Влада не знала меж — він безжально вирізав усіх поляків, які тільки траплялися йому під руку, будь то шляхтич, простий жовнір чи слуга. Максимко нічого нікому не говорив, ні з ким не ділився своїми почуттями, але для нього смерть Тимофія стала гірким ударом долі — він знав його недовго, але встиг прикипіти серцем.

Блискуча перемога під Пилявцями пройшла для цих чотирьох як уві сні й не принесла радості. Але війна не була закінчена, тому всі четверо й далі воювали, але подальші бої стали для них тяжким обов’язком.

Костянтинів, у бік якого втекла більша частина польської армії, козаки взяли 16 вересня, бо туди сподобилися добігти ледь більше від тисячі найманців-піхотинців. Решті шляхти вистачило розуму піти зразу до Львова, а тим, кому бракувало, довелося зустріти свою смерть або під козацькими шаблями, або у водах Случі — залишки посполитого рушення, переправляючись через міст, створили таку тисняву й так поспішали, що міст просто обвалився під їхньою масою.

Відтак, 20 вересня біля Ямполя козаки об’єднали свої сили з ордою калги-султана Кирим Ґерая, звідки рушили на Вишнівець — родовий