Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

У таборі ти мовчатимеш, а якщо запитають — ми розділилися з Тимофієм, загубили його й не знайшли. Ти зрозумів мене?

— Так, мій пане! Я мовчатиму про все як риба! — вигукнув до смерті переляканий Кліщ.

— Гляди ж мені! Якщо втримаєш язик за зубами, то матимеш щедру винагороду! — пообіцяв Клесінський і без жодного жалю про скоєне попрямував до коша Кривоноса.

Повернувшись у кіш, пан Матвій насамперед лицемірно поцікавився про брата, збрехавши, що, тікаючи від поляків, вони розділилися і він шукав його деякий час, але так і не знайшов, тож вирішив повернутися до коша в надії, що молодший брат уже повернувся сюди. Повернулася практично вся сотня Тимофія, утративши в цій сутичці троє осіб, але сам сотник так і не приїхав.

Найпершим занепокоївся Данило — те, що Тимофій не повернувся до вечора, його неабияк стривожило. Марко, а за ним і Влад, ледь дізнавшись, що їхній друг не повернувся, одразу хотіли бігти прочісувати околиці навколо коша, але полковник Кривоніс умовив їх почекати до ранку, адже розумів, що безглуздо шукати в пітьмі. Та й раптом Тимофій повернеться — він же такий спритний і хоробрий! Але й сам полковник занепокоївся — передчуття чогось недоброго стривожило його мужнє серце. Марно прочекали Тимофія до світанку — коли зійшло скупе осіннє сонце, він так і не повернувся до коша. Марко, Влад, Максимко та Юрій у супроводі пана Матвія прочесали всю місцевість, але це не дало результату — не було ані найменшого сліду. А пан Матвій навмисно відвів їх геть від вузької низини, де лежав жорстоко вбитий Ворон, який віддав за свого господаря життя.

Правду знав лише Кліщ. Але старий слуга боягузливо мовчав — він до безумства боявся свого пана. Янку й на думку не спало, що варто йому лише розповісти про все Маркові, то пан Матвій дорого заплатив би за свій злочин: за правилом, козака, який прирік на смерть свого товариша, ховали зі своєю жертвою в одній могилі живцем. Щоправда, пана Матвія поховали б живим самого, оскільки тіла його жертви не було. Однак старий боягузливий негідник мовчав, бо трусився за свою шкуру. Кліщ навіть не усвідомлював, на що він прирік свого молодого пана. Але розумів те, що в тому гайку йому треба було лише вистрілити в Клесінського і цим пострілом урятувати Тимофія. Однак боягузтво вбило в Кліщу всі почуття, витіснило вдячність до свого молодого пана за добре ставлення, вирвало з коренем людську гідність і страх перед Богом, зробивши мерзенним співучасником злочину.

Цього ж тривожного дня після безплідних пошуків Марко пізно ввечері сидів біля багаття на самоті й не знаходив собі місця з тривоги за Тимофія. Ну, куди він міг подітися? Серед мертвих тіл його не знайшли. Може, він живий, але потрапив у полон? Тоді доля Тимофія більш ніж жахлива — його неодмінно жорстоко катуватимуть, аби вибити відомості про козацьку армію. Маркові не хотілося про це думати, але з кожною годиною він розумів, що це дійсно так — його друг опинився в полоні.

— Пане сотнику, тебе гетьман до себе кличе, — вивів його із задуми один із козаків.

— Навіщо не казали? — утомлено розтираючи скроні, запитав Марко, але козак тільки знизав плечима.

Марко взяв із собою десять своїх людей і поїхав до Пилявцівського замку. Там, у невеликій залі, його вже чекали Влад і Хмельницький. Поруч стояв зв’язаний польський жовнір. Марко окинув поглядом присутніх і помітив, що обличчя у Влада немов кам’яне, а сам гетьман чи то схвильовано, чи то нетерпеливо міряє кроками маленьку залу замку.

— Марку, ти знаєш, чий це хрест? — відразу запитав гетьман, показуючи йому масивний натільний хрест із золота, на краях якого були вставлені рубіни неймовірно гарного огранювання.

— Звідки він у тебе, пане гетьмане? — смертельно збліднувши, запитав Марко, бо впізнав цей хрестик — він належав Тимофієві. Його друг носив хрестик із самого хрещення й ніколи з ним не розлучався.

— Отже, знаєш! — промовив Хмельницький, адже він пригадав Корсунь — бачив цей хрест на Тимофієві, коли того перев’язували, але гетьману хотілося вірити, що він помиляється.

Тут у залу замку увійшов пан Матвій, гордовито й холодно всіх оглянув.

— Добрий вечір, пане гетьмане, — ввічливо, але сухо привітався Клесінський. — Сподіваюся, ти покликав мене для того, щоби хоч що-небудь повідомити про мого брата? Тобі ж відомо, що він зник?

— Відомо, — відповів гетьман. — Цей жовнір прийшов до нас і зажадав, аби його провели до тебе, пане Клесінський. Але хлопці привели його до мене. Мені він розповів, що шукає тебе за наказом князя Вишневецького, щоби віддати ось цей хрест. І ще князь велів передати тобі привіт і сказати, що він повертає тобі борг честі. Може, ти поясниш нам, що це за борг такий? — запитав Хмельницький.

Побачивши хрестик, Матвій зблід і вперше в житті затремтів — він не гірше за Марка знав, кому належить цей хрест. Лиш тепер він усвідомив, що насправді накоїв. «Вишневецький тому прислав мені хрест Тимофія, що тіло брата не можна було впізнати після тортур — так сильно він його мучив! Боже! Краще б я сам його вбив швидко й безболісно. Але я злякався! А тепер Тимофій загинув у страшних муках!» — думав Матвій, дивлячись на хрестик, що мерехтів у світлі свічок у долоні гетьмана. Перед його очима постав немирівський майдан, повний людей, спекотне повітря якого було просякнуте запахом крові й людського страждання. Клесінському навіть почувся сморід розпеченого заліза та горілого людського м’яса. Він закрив обличчя руками, але його душі не торкнулося каяття, а лише жаль про те, що брат не зустрів легку смерть, а помер у муках. Потім Матвій підскочив до жовніра й учепився йому в горло з криками:

— Що сталося із власником цього хреста?! Де він?! Що з ним зробили?!

— Ну як же він відповість, коли ти здавив йому горло? — сказав Влад, відтягаючи Матвія.

— Я чув, що той козак потрапив у полон і