Віктор Гюго - Трудівники моря

страх перед тим, що може трапитись. Неспокій. Тривога. Смертельний смуток. Безмежне жахіття хвиль. І раптом ураган хижим звіром приходить напитися з океану, присмоктується до нього; вода рине у невидиму пащеку, ніби в кровососну банку, здимається пухлина. Це смерч — Престер у древніх, зверху — сталактит, знизу — сталагміт, подвійний конус основами вниз і вгору, який обертається в різні боки, вістря стоїть на вістрі, не втрачаючи рівноваги; поцілунок двох гір: одна гора піднімається — то піна, друга гора опускається — то хмара, моторошне поєднання хвилі і мороку. Смерч, як біблійський стовп, чорний удень і сяйливий уночі. Перед смерчем замовкає грім, ніби боїться його.

Неозоре хвилювання водяної пустелі — своєрідна грізна гама, жахливе крещендо: раптовий порив вітру, шквал, вихор, буря, шторм, ураган, смерч — сім струн ліри вітрів, сім нот безодні. Небо — широчінь, море — опуклість; але війне вітер, і все пропадає, тільки хаос лютує, довкола. Ось які ці суворі місця.

Вітри біжать, летять, спадають, затихають і знову оживають, шугають, свищуть, стогнуть, сміються; несамовитим, розперезаним, буйним вітрам привільно над розгніваними хвилями. В їхньому ревищі є своя гармонія. Їм лунко вторує небо. Вітри дмуть у хмару, наче в мідний ріг, вони сурмлять у сурму простору, співають у безконечності злитими в одно голосами кларнетів, фанфар, тромбонів, горнів, валторн, наче гігантський духовий оркестр. Хто в них вслухається, чує Пана. Найстрашніше те, що для них це тільки гра. Похмурі їхні нестримні веселощі. В пустельних просторах вони влаштовують облави на поодинокі кораблі. Без перепочинку, вдень і вночі, о всякій порі року, біля тропіків чи біля полюсів, скажено сурмлячи в мисливський ріг, в мішанині хвиль і хмар вони влаштовують своє знищувальне полювання на морські судна. У них зграї гончих псів. Вони забавляються. Вони наказують хвилям, своїм собакам, гавкати на скелі. Вони то нагромаджують, то розвіюють хмари. Вони місять, наче мільйонами рук, неозорі податливі води.

Вода податлива тому, що її не можна стиснути. Коли на неї натиснеш, вона вислизає. Стиснеш її в одному кінці, вона опиниться в іншому. Так вода перетворюється в хвилю. Хвиля — втілення її свободи.

ІІІ. Пояснення шуму, до якого прислухався Жільят

Великі набіги вітрів на землю відбуваються в період рівнодення. У той час шальки терезів тропіків і полюса коливаються, і на неозорому повітряному океані починається приплив над однією півкулею і відплив — над другою. Є й сузір'я, що ознаменовують ці явища: Вага і Водолій. То пора бур. Море чекає і мовчить.

Іноді небо насуплюється. Воно тьмяніє і затягується непроникною завісою. Моряки з тривогою позирають на цю похмуру імлу. Але ще більше лякає їх благодушність неба. Якщо воно в час рівнодення ясніє і промениться, то це означає, що гроза сховала пазурі. В такі дні Вежу плакальниць в Амстердамі заповнювали юрби жінок, які вдивлялися в обрій. Якщо весняна чи осіння буря запізнюється, значить, вона нагромаджує сили. Вона призбирує багатства, щоб витратити їх на руйнування. Бійтеся недоїмок моря. Анго казав: «Море — акуратний платник».

Коли чекання надто тривале, море виказує своє нетерпіння дедалі більшим спокоєм. Але магнетична напруга проявляє себе в тому, що можна було б назвати спалахуванням води. Із хвиль б'є світло. Наелектризоване повітря, вода фосфоресціює. Матроси почувають себе до краю втомленими. Такі хвилини особливо небезпечні для броненосців: їх металевий корпус може призвести до хибних показань компаса, а це загибель. Так загинув трансатлантичний пароплав «Айова».

Навіть людям, добре обізнаним з морем, у такі хвилини воно видається дивним; можна сказати, що воно боїться і водночас прагне циклона. Зрештою, деякі шлюби, незважаючи на владний поклик інстинкту, відбуваються саме таким чином. Левиця в період тічки біжить від лева. Море також охоплює любовний шал. Тому воно й здригається.

Готується страхітливе весілля.

Це весілля, подібно до одружень стародавніх імператорів, вшановується стратами. Видовище страждань — присмака до учти.

А тим часом звідти, з відкритого моря, з недоступної далини, від свинцевого обрію водяних пустель, із надр безмежного простору, летять вітри. Будьте напоготові: рівнодення вступає в свої права.

Буря — це змова. Стародавня міфологія вгадувала неясні образи, злиті з великою всеохопною природою. Еол змовляється з Бореєм. Спілка однієї стихії з другою стає необхідністю. Вони розподіляють між собою обов'язки. Треба спонукати до дії хвилю, хмару, течію; ніч — їхня помічниця, треба залучити і її. Треба, щоб хтось збивав стрілки компасів, гасив сигнальні вогні, затемнював маяки, ховав зорі. У цій змові повинно брати участь і море. Перш ніж гряне буря, чується шепіт. За обрієм урагани ведуть пошепки попередні переговори. Ось що чути віддалік у темряві, над занімілим від жаху морем. Отаке моторошне перешіптування і почув Жільят. Фосфоресценція була першим попередженням, другим — це шепіт.

Якщо демон на ймення Легіон, то це, напевно, і є вітер. Вітер багатоликий, а повітря єдине.

Звідси випливає, що усяка буря — суміш. Цього вимагає єдність повітря. Безодня втягується в бурю. Океан допомагає шквалові. Всі його сили займають місце на лінії вогню і беруть участь у битві. Хвиля — це безодня, спрямована вгору. Вітер — це безодня, спрямована вниз. Мати справу зі штормом — значить мати справу і з морем і з небом.

Мессьє, знавець морської справи, вдумливий астроном у кельї Клюні, казав: «Вітер звідусіль — скрізь». Він не визнавав місцевих вітрів навіть у закритих морях. Ніяких середземноморських вітрів для нього не існувало. Він запевняв, що розпізнає вітер на льоту. Стверджував, що в такий-то день, у таку-то годину фен з Констанцького озера, древній фавоній Лукреція, пролетів над Парижем; в такий-то день — бора з Адріатики; якось прошмигнув круговий нотус, хоч і вважається, що він замкнений у кільці Цикладських островів. Мессьє визначав характер повітряних течій. Він не погоджувався з