Юрій Володимирович Сорока - Хотин

Кульбаба, не спиняючись, спорожнив половину коряка. Нарешті спинився й голосно крякнув.

— Тримай, Горбоносику! Воно ліпше за бусурманські пісні!

Максим узяв важку чашу. За час походу він уже й відвик від таких гулянок. Перехиливши коряка, випив. П'янка хвиля пробігла по жилах, сильно вдаривши в голову. Настрій загальних веселощів пройняв до кісток, і Горбоніс широко посміхнувся.

— Добре!

— Ой, добре! То як там той гопак? — запитав Андрій.

Горбоніс ударив шапкою до землі.

— А що, і гопак буде!

І він, несамовито б'ючи себе в боки, пішов у присяди. Хвацько підкручував смолистий оселедець, а той, мов гадюка, усе вився, досягаючи широких плечей, затягнутих у червоне сукно жупану.

— Ой, добре, братику! — скрикнув Кульбаба і собі теж пустився в танок. Кружляючи один поперед другого, запорожці весело поглядали на навколишніх, запрошуючи товаришів приєднатися. Додавала запалу кобза, що її дістав із торби сліпий Пузир.

— Гуляйте, дітки, маєте-бо привід. Добре бусурмана побили, добре, відпочивайте! — примовляв Пузир, перебираючи струни.

Раптом наперед виплигнув Товкач. По-молодецьки заломлена бараняча шапка височіла на низькому козачкові, доповнюючи його постать на добрих два вершки.

— Гей, браття! Кобзареві налийте! Ой, ноги ж мої, ноги! Самі у танок просяться! — І Товкач закружляв у шаленому ритмі гопака.

— Без тебе знаю! — посоловілий Келеп черпнув із діжки ще один коряк і попрямував до кобзаря.

— Випий, батьку, — тільки й мовив. Язик кремезного запорожця вже добряче заплітався.

Пузир на мить полишив струни, що гули у веселому гаморі, додаючи настрою. Козаки, не розгубившись, продовжували танок.

— А чом ні! Вип'ю! — промовив старий, намацуючи «михайлика».

— О! Добрий «михайлик», козацький! Ну ж бо, за нашу перемогу! — голос Пузиря ніби помолодів і голосно лунав над присутніми. — І за тебе, Трохиме… Хай тобі, товаришу мій дорогий, земля за пір'їну буде…

— Пий, батьку, на здоров'я, а братам нашим загиблим — Царство Небесне! — відповідали козаки.

Гримів і співав козацький табір. Вилітали одна за одною верхівки діжок і лилася горілка, наповнюючи суворі козацькі душі безтурботністю, веселим настроєм і втіхою. Лунали пісні.

Ближче до обіду в таборі у турків вдарила гармата, за нею ще і ще, доки навколишні пагорби не потонули в ревінні канонади.

— Що? Отакої! Стріляти мені! Ну, чекай, голомозий! — Келеп, похитуючись, поліз на окоп. Горілка вже зробила свою справу, і він не відразу зрозумів, що діється. Повільно, але невпинно він дерся на високий земляний насип, голосно лаючись на адресу турків.

За ним прямував укритий синцями Журко. Недавня екзекуція зробила з ним своє, і навіть в атмосфері суцільної пиятики Журко рішуче відмовлявся від «оковитої».

— Я своє випив! — твердо промовляв він і відсторонював простягнуті коряки.

Нарешті Келеп випростався і, хитаючись, подивився на завісу диму над турецькою арматою.

— Та то ж салют, братику!

— Салют?.. Який такий сал… салют?

— Такий! Кінець війні!

Келеп у задумі почухав потилицю, позираючи каламутними очима то на турків, то на Журка.

— А ми чого мовчимо?! Пушкарі, таку вам через сюди… Пішли-но, Журко, вдаримо!

І вони поплелися до найближчої гармати, звідки незабаром долетів обурений голос курінного пушкаря, у відповідь на який гула лайка захмелілого Келепа. Нарешті пушкар махнув рукою і пішов до гурту. Через хвилину вдарив холостий постріл.

— Слава! — заревів Келеп.

У цей час Журко закладав до гармати новий заряд пороху…

Стрілянина, пісні й танці тривали до пізньої ночі. Палали кабиці й ліхтарі. Обидва ворожі табори, здавалося, намагалися перевершити один одного у кількості вогнів. Берег Дністра залило ціле море світла. Невпинно грали музики, і текла річка міцних напоїв. Вояки, які ще кілька днів тому кидались один на одного з несамовитою люттю, перетворилися на простих людей: веселих і сумних, сильних і слабких, великих і не дуже. Раптом стало помітно, що у людей з протилежного табору, незважаючи на їхнє віросповідання, такі самі, як у тебе, руки й ноги, така сама червона кров, яка тече і в твоїх жилах. А десь там, у далеких просторах Малої Азії, у пустелях безмежної Аравії і Північної Африки, на теплих берегах Середземномор'я, у кожного з них є домівка і рідні, які до сліз вдивляються у пекучу лінію обрію і чекають його живим і здоровим. І горілка не могла зовсім перебити важкий сморід тління, що його холодний вітер ніс із недавнього поля бою. Не можна було не дивитися на тисячі могил і ровів з безліччю мерців, бо ці рови, як велетенські міста, з різних боків виросли навколо брудних і змучених вояків.

Та далеко не всім спадало на думку подібне, не звикли-бо запорожці до м'якості й лірики. А хто й задумувався на мить, той лише трусив головою і ще з більшим завзяттям кидався до натовпів довкола горілчаних бочок. Такими були ці люди, що не боялися смерті у бою і мов навмисне її там виглядали. Вони були лише частиною свого часу, його наслідком. Зробивши війну своїм головним заняттям, запорожці лише ставили собі за мету вижити у диких безмежних степах, серед безлічі ворогів. До великої і сильної України було ще неймовірно далеко, але вони раз і назавжди заявили про себе як про могутню націю воїнів. Службою у європейських монархів, вогняним смерчем по московських містах, Криму й імперії Османів козаки довели свою силу. Тож не було в них часу на думки про вищу справедливість. Треба було просто жити, що само по собі означало війну у тому далекому столітті…

Обличчя королевича сяяло не менше, ніж його коштовні обладунки. Сидячи на тонконогому арабському огирі, Владислав увесь час повертався назад і позирав на своє військо.

Перед непотрібним тепер табором стояли польські полки. Виблискуючи панцирями і кольчугами, оповиті султанами і загорнуті в дорогі хутра шляхтичі ще й зараз намагалися виглядати бадьоро, готовими до бою у будь-яку мить. Але якщо придивитися ближче, ставали помітними наслідки семитижневої важкої кампанії. Хворобливо блищали запалі очі на пожовклих загострених обличчях. Випирали ребра на кінських боках. Усе ще високо в небо підіймалися різнобарвні хоругви, але вітер тріпотів їхніми обгорілими краями, зазирав у дірки від куль і картечі. Жовто-коричнева багнюка, здавалося, навіки в'їлась у жупани. Десь позаду соромливо ховалися полки прусських ландскнехтів. Їхні вояки уже помітно хиталися од вітру: серед них найбільше лютували хвороби.

Але цього Владислав не помічав, не хотів помічати. Зараз перед ним було польське лицарство, яке зупинило турецьку армаду. Тож усі мали виглядати відповідно. Він махнув рукою сурмачеві. Це був знак до перешикування війська. Сурма срібним голосом пролетіла над головами жовнірів, і тисячі людей зарухалися, займаючи свої місця. Перед окопами виростала