Гюстав Флобер - Виховання почуттів

— Ні, ні!

Тоді він ледь торкнувся губами своєї дитини.

— Він весь — у тебе!

І вона кволими руками обійняла його за шию з такою палкою ніжністю, якої він ніколи ще не зазнавав од неї.

Йому навернулися спомини про пані Арну. Він дорікав собі, бо здалося чимось страхітливим одурити це бідолашне створіння, котре любило й страждало з усією чистосердечністю своєї вдачі. Впродовж кількох днів він просиджував у неї до самого вечора.

Вона почувалася щасливою в цьому відлюдному домі; віконниці з фасаду були завжди зачинені; кімната її, обтягнута світлим штофом, виходила в великий сад; пані Алессандрі, єдиною вадою котрої було те, що вона говорила про знаменитих лікарів як про своїх близьких друзів, всіляко піклувалася про неї; її компаньйонки, майже всі провінційні дівчата, страшенно нудьгували, бо їх ніхто не навідував; Розанетта помітила, що їй заздрять, і з гордістю сказала про це Фредерікові. Розмовляти, однак, доводилося стиха: внутрішні стінки були дуже тонкі, і, незважаючи на безугавне бренькання фортепіано, всі напружували слух, намагаючись щось почути.

Нарешті зібравшись їхати в Ножан, він раптом отримав листа від Делор'є.

З'явилося два нових кандидати: один — консерватор, другий — червоний; третій, який би він не був, не міг сподіватися на успіх. Винен був сам Фредерік — він проґавив сприятливий момент, йому слід було приїхати раніше, поклопотатися. «Ти навіть не показався на сільськогосподарській виставці!» Адвокат докоряв йому, що в нього немає зв'язку з газетами. «От коли б ти свого часу послухав моєї ради! Якби у нас була власна газета!» Він наполягав на цьому. Зрештою, багато з тих, котрі голосували б за нього з пошани до пана Дамбреза, тепер одпадуть. Серед них був і Делор'є. Не маючи чого сподіватися від капіталіста, він зрікся свого підопічного.

Фредерік приніс цього листа до пані Дамбрез.

— Виходить, ти не був у Ножані? — спитала вона.

— Чому ти запитуєш?

— Три дні тому я бачила Делор'є.

Взнавши про смерть її чоловіка, адвокат прийшов забрати записки про кам'яновугільне підприємство і запропонував свої послуги як повірник. Фредерікові це видалося дивним: а що робив його друг там, у Ножані?

Пані Дамбрез кортіло дізнатися, чим займався Фредерік із часу їхнього розстання.

— Я був хворий, — відповів він.

— Ти повинен був хоч би повідомити мене.

— О, не варто було.

До того ж він мав силу-силенну всілякої мороки, ділових побачень, візитів.

Відтоді Фредерік вів подвійне життя: ночував неухильно в Капітанші, а другу половину дня проводив у пані Дамбрез, тож вільного часу лишалося ледве година на день.

Дитина була в селі, в Андійї. Батьки навідували її щотижня.

Хата годувальниці стояла край села в глибині похмурого, немов криниця, двору, на ньому валялася порозтрушувана солома, порпалися кури, під повіткою стояв візок для овочів. Розанетта відразу ж кидалася палко цілувати свого малюка й, охоплена якимось шаленством, починала метушитися, пробувала доїти козу, їла простий домашній хліб, вдихала запах гною, навіть хотіла взяти грудочку його в носову хустку.

Потім вони рушали в далеку прогулянку; вона підходила до садівництва, наламувала гілок бузку, що звисав поверх муру, гукала на віслюка, запряженого в бідку: «Но! Поїхали!» Зупинившись, роздивлялася крізь штахети на гарний сад; або ж годувальниця приносила дитя, його укладали в затінку під ліщиною, й обидві жінки годинами правили всілякі теревені.

Фредерік, буваючи з ними, озирав квадрати виноградників на схилах, серед яких подекуди манячіла крона самотнього дерева, звивалися запорошені стежини, схожі на сірі стрічки; з-поміж зелені вирізнялися білими й червоними плямами будинки; вряди-годи біля підніжжя пагорків, порослих чагарями, горизонтально тягнулося пасмо диму локомотива, неначе величезне страусове пір'я, що його кінець легенько розсівався вдалині.

Потім його погляд знову переходив на сина. Він уявляв його вже юнаком, сподівався подружити з ним; а може, з нього вийде бовдур, у кожному разі, такий собі горопаха. Його завжди пектиме тавро байстрюка; краще для нього було б не родитися. «Бідолашна дитина!» — шептав Фредерік, і якась незрозуміла туга сповнювала йому серце.

Часто вони спізнювалися на останній поїзд. Тоді пані Дамбрез дорікала йому за неакуратність. Він вигадував якусь приключку.

Придумувати їх доводилося й для виправдання перед Розанеттою. Вона не могла збагнути, чим він займається вечорами; і коли б до нього не послати, його ніколи немає вдома! Якось майже одночасно з'явилися обидві. Капітаншу він спровадив, а пані Дамбрез сховав, сказавши, що має приїхати його мати.

Скоро це крутійство стало його забавляти; ті самі клятви, що їх уже давав одній, він повторював і другій, посилав обом однакові букети, навіть писав їм водночас, а тоді порівнював їх; проте в думках його завжди була третя. Неможливістю доступитися до неї він виправдував свою брехню, яка посилювала задоволення, надаючи йому розмаїтості; і що більше дурив він ту і ту, то міцніша була їхня любов, так неначе чуття однієї розпалювало пристрасті другої і навпаки; здавалося, що, змагаючись між собою, кожна з них прагнула змусити його забути про суперницю.

— Полюбуйся моєю довірою! — якось сказала йому пані Дамбрез, показуючи листа, в якому її попереджували, що пан Моро живе з якоюсь Розою Брон. — Чи, гляди, не та сама дівуля, що була на перегонах?

— Які дурниці! — відповів він. — Дай глянути.

Написаний друкованими літерами лист був без підпису.

Спершу пані Дамбрез терпіла цю коханку, якою прикривався їхній зв'язок. Та тепер, коли її любов ставала палкішою, вона вимагала розриву, що, за словами Фредеріка, давно вже сталося; після всіх заперечень вона, примруживши вії, з-під яких блиснув погляд, як вістря кинджала з-під серпанку, запиталася:

— Гаразд, а друга? Яка друга?

— Дружина посудного крамаря!

Він зневажливо знизав плечима. Вона не наполягала.

Одначе, десь за місяць, коли зайшла мова про честь і вірність і він похвалився (задля обачності — ніби мимохідь) цією рисою, вона сказала:

— Це правда, ти чесний, ти вже не вчащаєш туди.

Фредерік, що думав про Капітаншу, буркнув:

— Куди саме?

— До пані Арну.

Він почав просити її, щоб вона призналася, від кого дістала такі відомості. Вона довідалась про те від своєї кравчині, пані Режембар.

Отже, їй було відоме його життя, а він про неї нічого не знав!

Та якось він наглянув у її туалетній кімнаті мініатюрний портрет вусатого пана; чи це не той самий, про самогубство котрого йому розповідали щось невиразне? Але не було ніякої можливості взнати більше. Та, зрештою, навіщо? Жіночі серця — неначе скринька з секретом, повна скриньок, уставлених одна в одну; силкуєшся, ламаєш нігті — і в останній знаходиш засушену