Карін Слотер - Лють

Хочу це. — Скинув картину на підлогу і пішов далі. — Хочу цей рояль.

Він підійшов до Джойс, думаючи: хай там що станеться, для нього ніколи не буде нічого більш цінного, ніж знати, що вона вірить у нього. Майкл намагався знищити Джона, а тепер його не стало. Змінити минуле їм не під силу. Єдине, що вони могли, — зосередитися на майбутньому.

— Скільки разів на нас мама кричала, щоб ми розучували гами?

— Постійно.

Джон провів рукою по клавішах.

— Їй би це сподобалося. — Він узяв кілька нот, які вивчив ще мільйон років тому. — Сподобалося б, що я знову сів за піаніно.

— Так, — кивнула Джойс і сумовито всміхнулася. — Думаю, сподобалося б.

— Ти ні на що не здатен, — гавкнула Лідія.

— Я попросив би вас не розмовляти зі мною в такому тоні, — застеріг Джон.

Лідія поклала руку на талію.

— У тебе нема підстав для скасування кримінальної судимості. Навіть із цими… інсинуаціями… якими ти паплюжиш пам’ять мого сина, ти не маєш доказів.

— У цивільному суді вимога доказів не така вагома. І ви це знаєте.

— Ти хоч уявляєш, скільки років я зможу витримувати свідчення й слухання? — Вона вишкірилася, мов крокодил, показуючи два ряди перлисто-білих зубів. Її голос став тихим і тремтячим. — Я стара жінка. Пережила страшний шок. У мене бувають хороші дні й погані…

— Я можу заморозити все ваше майно, — сказав Джон. — Тоді ви проведете багато поганих днів у однокімнатній квартирі на Б’юфорд-Хайвей.

— Не смій мені погрожувати.

— А як щодо преси? — запитав він. — Джойс вас знайшла. Не сумніваюся, що репортери теж знайдуть. Особливо, якщо вона їм трохи допоможе.

— Все, я викликаю поліцію, — попередила його Лідія і на тремтячих ногах пішла до телефону.

— Усе, чого я від вас хочу, — щоб ви дали свідчення під присягою. Просто зізнайтеся, що Майкл мене підставив, що він убив Мері-Еліс, і ви більше ніколи мене не побачите.

— Я негайно викликаю поліцію, і тебе виведуть з мого будинку.

— А як вам сподобається, якщо на вашому ґанку отабориться кагал репортерів? Коли доведеться пояснювати, чому ви, знаючи, що ваш син — убивця, не зупинили його?

Вона зняла велику золоту кліпсу і приклала слухавку до вуха.

— Я нічого подібного не знала.

— Тітко Лідіє, у тому підвалі Майкл розповів мені одну дивну річ. — Її пальці застигли над кнопками, але номер вона не набрала. — Він знав, що помирає. Був цілковито впевнений, що помирає, тому й розповів мені дещо.

Слухавка сповзла Лідії на плече, і шнур хльоснув об металевий столик.

— Майкл розказав, що це він убив Мері-Еліс і що ви все про це знали. Він сказав, що то була ваша ідея — підставити мене. Сказав, що ви все це спланували від самого початку. — Він їй підморгнув. — А зізнання на порозі смерті не вважається неперевіреною інформацією, правда ж? Особливо якщо людина точно знає, що помре.

Лідія стиснула слухавку кістлявою рукою.

— Тобі ніхто не повірить.

— Пам’ятаєте ту поліцейську, котру він викрав, мало не забив до смерті, хотів зґвалтувати і вбити? — Він притишив голос, наче звірявся їй. — Здається, вона теж це все чула.

Столик грюкнув об стіну, коли вона сперлася на нього руками. Її очі палали люттю.

— Як думаєте, кого послухає прокурор, коли прийматиме рішення, чи висувати обвинувачення проти вас у перешкоджанні правосуддю, незаконне позбавлення волі й змову за фактом?

Зі слухавки долинув голос робота, який повідомляв, що зробити дзвінок вона зможе, якщо покладе слухавку і знову її зніме.

— Прокурор прийде до нас, — вів далі Джон. — І запитає у мене та Джойс, хочемо ми висунути кримінальне обвинувачення проти вас чи облишимо все, як є? — У слухавці залунали гучні сигнали «зайнято» й розляглися печероподібною кімнатою. — Я зрозумів одну річ, Лідіє. Майкл був хижаком, але ви відчиняли йому хвіртку. Ви знали, що він чудовисько, і однаково випускали його у світ.

— Ні…

— Уперед, — підохотив він її. — Набирайте номер. Дзвоніть.

Лідія люто витріщалася на нього. Її ніздрі роздималися, а очі були мокрі від безсилих сліз люті. Джон відчував, що вона гарячково все обмірковує: адвокатський розум пропрацьовує всі можливі виходи, усі варіанти. Десь у цій недоторканно чистій білій в’язниці цокав годинник. Джон вичікував і подумки лічив секунди.

— Гаразд, — нарешті погодилася вона. — Гаразд.

Джон знав, що вона має на увазі, але він хотів почути це від неї, хотів бути тим, хто змусив її це вимовити.

— Що гаразд?

Рука Лідії так тремтіла, що вона насилу поклала слухавку на важіль. Вона не наважувалася поглянути на нього. Голос звучав здушено від приниження.

— Кажи, що я маю робити.

Розділ 40

18 лютого 2006 року

Вілл розчісував собаку і слухав Брюса Спрінґстіна, «Дияволи-енд-пил». Він до кінця так і не зрозумів, чому сусідка наполягала, щоб Бетті розчісували. Шерсть у неї була коротенька. Вона не дуже линяла. Довелося взяти за аксіому, що це завдання якось пов’язане з чистою насолодою для псинки. Хоча Вілл ніколи не помічав за сусідкою, щоб вона якось особливо дбала про комфорт для тварини.

Не те щоб він наділяв цю істоту рисами особистості, проте й заперечувати не міг: вона любила, коли її розчісували.

Подзвонили в двері, й Віллова рука з щіткою застигла. Подзвонили знову, і залунало стакато стукоту в двері.

Вілл зітхнув. Поклав щітку, опустив засукані рукави, узяв Бетті під пахву і пішов відчиняти.

— Чого ти, бляха, так довго не відчиняєш?

— Бо я знав, що це ти.

Енджі скорчила гримаску, хоча це й було важко, бо її обличчя досі не загоїлося. На лобі в неї красувався пластир, а щоки з чорних стали жовтими. Пластир на пальцях приховував шви. Праву руку підтримувала рожева пластикова шина, довкола зап’ястя, де лікарям довелося збирати кістки докупи, виднілися металеві болти.

Він глянув їй через плече й побачив її машину, що стояла на вулиці.

— Ти сюди на машині приїхала?

— Заарештуй мене.

— Чому? — спитав він. — Мені що, замкнути тебе, щоб ти не втекла з міста?

— Цього разу ні.

— Ти не покинеш мене заради Джона?

Вона розсміялася.

— Йому один гад уже поламав половину життя. Я подумала, що дам йому дожити іншу половину в спокої.

— Ти з ним не спала?

— Аякже, звісно, спала.

Віллові груди опустилися, але сказати, що здивований, він не міг.

— Зайдеш?

— Тут поговорімо, — запропонувала вона і незграбно опустилася на ґанок.

Вілл неохоче, але приєднався. Собаку він притиснув до грудей, і Бетті сховала мордочку йому в жилет.

— Сьогодні субота, — сказала Енджі. — Нащо ти натягнув цей костюм?