Карін Слотер - Лють

— Юначе, — знову різко урвала його вона. З її постави він зрозумів, що розмову закінчено. Лідія показала на двері. — Я хочу, щоб ви й ваша сестра негайно залишили мій дім.

Джон одразу ж підвівся, бо завжди виконував накази. Джойс біля рояля не поворухнулася. Її очі наповнилися слізьми поразки. Вона так віддано за нього боролася і от тепер нарешті збагнула, що більше нічого не може вдіяти.

— Пробач, — самими губами промовила вона.

Джон роззирнувся навколо. Будинок був мавзолеєм, що його Лідія побудувала на гроші, які заробила, подаючи позови проти корпорацій, лікарів та взагалі проти всіх, хто припустився помилки, на якій вона могла заробити. Вона годинами просиджувала з Джоном в окружній тюрми, фарбрикуючи його захист. Двадцять років тому вона сказала йому не свідчити на свою користь. У неї в руках були лабораторні аналізи, звіти експертів, свідки, які давали свої відгуки про його характер. Це Лідія приїхала в «Коустел» того дня й повідомила йому, що все скінчено, більше юридичних лазівок не лишилося. Вона ще тоді розплакалася, і він намагався її втішити.

А ще Джон згадав той день у «Коустелі», коли мама вперше відвідала його після того, як його порвав Зебра.

«Ти не здасися, — наказала йому Емілі, так міцно стискаючи його руки на столі, що пальці заніміли. — Джонатане, ти розумієш мене? Ти не здасися».

Прожити двадцять років у пеклі й не навчитися чогось неможливо. В’язниця була нічим іншим, як великим годинником, який ніколи не переставав цокати. Усе, що було в їхньому розпорядженні, — це час, і цей час вони витрачали на розмови. Деякі балачки були дурні: про плани втечі, плани підрізати мудака, який виявив до тебе неповагу в обідній черзі, — але довго тріпатися про несуттєве вони не могли. Усі розмови незмінно повертали до того, як кожен з них опинився на зоні. Усі ув’язнені були не винні, кожного або лягавий підставив, або система до тюрми довела. Усі собі щось комбінували, кожен хотів вийти на свободу з чистою совістю.

1977 року Верховний суд Сполучених Штатів ухвалив рішення, яке призвело до належного укомплектування бібліотек у державних і федеральних тюрмах юридичною літературою. Ніхто точно не знав, яким це «належне» укомплектування мало бути, але бібліотека в «Коустелі» могла позмагатися з будь-яким юрфаком, і кожен ув’язнений рано чи пізно брався читати якийсь фоліант, шукаючи якийсь нечіткий параграф, загадкову ухвалу, бодай якусь лазівку, щоб за неї вчепитися. Більшість зеків знали закони краще, ніж адвокати, яких держава призначила їх захищати, але це було й добре, бо ти завжди отримуєш те, за що заплатив.

Джон узяв з камінної полиці вазу.

Лідія стояла, тримаючи спину рівно, наче шпагу проковтнула.

— Постав на місце.

Він зважив вазу в руці. Кришталь, важкий, мов цегла. Мабуть, коштував стільки ж, скільки його вага у золоті. То було єдине, що хвилювало Лідію, — гроші: скільки вона може заробити, скільки може нагребти. Чотири шлюби, син, онук, і все, чим вона могла похизуватися, — ці холодні предмети, розкидані по її бездоганному особняку.

— Гарний у вас будинок, тітко Лідіє, — сказав він.

— Ви обоє. Геть з мого дому, негайно.

— З вашого дому, — повторив Джон, витягаючи квітки й одну за одною кидаючи їх на підлогу, на дорогий білий килим. — Цікаво ви сказали.

— Я викличу поліцію.

— Спочатку пригніться.

— Що… — Вона була стара, проте спритно ухилилася, коли побачила, як Джон піднімає вазу.

Він жбурнув її високо над головою в Лідії, але скалки кришталю, що полетіли від удару об стіну, дощем пролилися на диван, де вона сиділа.

— Як ти смієш! — заверещала Лідія.

Ваза, напевно, коштувала більше, ніж він заробив, відколи вийшов з тюрми, але Джону було начхати на гроші. В усьому світі були багатії, які жили у власних в’язницях, у пастках власної жадібності, відрізані від навколишнього світу. Усе, чого він хотів, — мати справжню свободу, і ладен був на все, аби її повернути.

— Як ти думаєш, скільки коштує цей будинок? — запитав він у сестри.

Джойс заклякла з роззявленим ротом, вона мов закам’яніла. Усі конфлікти в її житті обмежувалися палкими суперечками й тонко завуальованими погрозами за полірованим столом у конференц-залі чи за мартіні в клубі. Та в державній в’язниці «Коустел» завуальовані погрози ніхто погрозами не вважав.

— Чверть мільйона доларів? — висловив припущення Джон. — Півмільйона?

Джойс похитала головою, надто налякана, щоб відповісти.

— Ти! — вигукнула Лідія пронизливим від люті голосом. — Ти маєш рівно одну хвилину, щоб забратися з цього будинку, перш ніж я викличу поліцію і тебе заарештують!

— Мільйон баксів? — не вгавав Джон. — Ну скажи, Джойс. Ти ж постійно працюєш з нерухомістю. Маєш знати, скільки коштує такий будиночок.

Джойс похитала головою, наче не розуміла, про що йому йдеться. Та потім здивувала його. Вона нервово роззирнулася кімнатою, оцінила височезну стелю на два поверхи, гігантські вікна, що виходили на ретельно доглянутий газон. Потім перевела погляд на Джона, і він побачив, що вона досі збентежена. Але вона йому довіряла. Довіряла достатньо, щоб сказати:

— Три.

— Три мільйони, — не ймучи віри, протягнув Джон. А він думав, що він став багатий, коли зняв три тисячі вісімсот доларів з рахунку, який Майкл відкрив на його ім’я. — Поділити це на двадцять років, і що ми отримаємо? Близько ста п’ятдесяти тисяч баксів на рік?

До Джойс поволі доходило.

— Так, Джонні. Десь так.

— По-моєму, на такий будиночок не вистачить, правда?

У Джойс загорілися очі. Вона всміхнулася.

— Правда.

— А як думаєш, скільки у неї в банку? — Він знову повернувся до Лідії. — Чи, може, мені варто запитати про це у вас?

— Тобі варто забиратися звідси, якщо тобі дорога твоя свобода.

— А на якій машині ви їздите? «Мерседес»? «БМВ»?

Він почувався адвокатом у телешоу. Якби Майкл Ормвуд не втрутився в його життя, Джон Шеллі міг би стати лікарем, чи юристом, чи вчителем, чи… ким? Ким він міг стати? Цього він ніколи не дізнається. І ніхто не дізнається.

— Джоне? — стривожено озвалася до нього Джойс.

Він притих. Уже не таким впевненим голосом запитав у Лідії:

— А цей перстень у вас на пальці — скільки він коштує?

— Геть з мого дому.

— Ви адвокат, — сказав Джон. — Ви добре заробляли, відбираючи у людей у суді все їхнє майно. — Він обвів рукою вітальню, усі її нікчемні речі.

— Я хочу, щоб ви звідси пішли, — наказала Лідія. — Негайно.

— Я хочу мати цей будинок, — сказав він їй, обходячи кімнату й міркуючи над тим, що змусить її зламатися. Зупинився і зняв монохромну картину зі стіни. —