Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

Теодора, я довго не лягав. Близько десятої з’явилася Тереза Слейтер, улаштувалась поміж дверима спальні та сходами на перший поверх, а я спустився до вітальні й чимало часу просидів у темряві.

Навряд чи мені вдалося б — навіть якби дуже захотів — описати все, що пройшло крізь мою голову тієї ночі. Нагальність і значущість вибору душили, буквально не даючи дихати, причому я прекрасно усвідомлював фатальність і самого рішення, і його відсутності. Страшенно хотілося виговоритися, порадитися з кимось, от тільки з ким? Єва? Цезар? Матір? Ніхто з цих трьох навіть приблизно не уявляв, що насправді коїлося з Тео. За годину до півночі я переконав себе, що мушу зателефонувати й поділитися всім із мамою, та так і не запустив Skype. Навіть комп’ютер не вмикав. Не те щоб мене стримували вагання, просто в Україні була ніч, тож я знав, що мама не в онлайні. А вже о першій ночі, коли в Україні настав ранок, набирати матір різко перехотілося. І річ не в тім, що я перегорів чи враз осягнув, що доведеться витратити чи не півдня на розповідь про пережите нами з Тео протягом минулих півроку, ні, я лише спробував припустити, що почую від мами у відповідь. Чи міг я розраховувати на пораду, яка реально допоможе? Пораду, яка ґрунтувалася б на тверезій оцінці почутого, а не на емоціях? Навряд. Я добре знав матір, знав, як зашкаруб її характер упродовж років роботи в школі, проте знав і межу тієї зашкарублості. І добровільна згода на «штучну» смерть єдиного онука знаходилася далеко за цією межею. Мама не підтримала б мене і, ймовірніше, взялася б відмовляти. Саме тоді, після першої ночі, коли, в принципі, вже міг би радитися з нею, я раптом збагнув, що насправді потребую не порад чи палких слів підтримки, а обґрунтування — бодай і не зовсім щирого — мого майбутнього вчинку. «Рішення ризикове — трясця, ще б пак! — але може стати переломним моментом у протистоянні з Даймондом». Ось що я прагнув почути. Проте не знайшлося нікого, хто сказав би таке, нікого, хто запевнив би, що я не скочуюся до безумства.

Згодом почав думати про батька. У пам’яті зринув один із тих днів, коли він брав мене із собою на тренування в ДЮСШ. Мені тоді виповнилося років вісім, можливо, трохи більше. Пригадую, на той час капітаном у батьковій команді був високий сухорлявий хлопчина з шоколадного відтінку волоссям і довжелезними руками. Батько якось застав його на лаві під час розминки й, бризкаючи слиною, накинувся: «Чого розсівся?! Думаєш, схопив Бога за бороду?! Чекаєш, що перемоги самі впадуть із неба?! — молодий капітан підтюпцем, але з невдоволеною міною на лиці приєднався до товаришів по команді, а батько роздратовано договорив: — Лайно припливає саме, а по перли пірнати треба!» Ще одна його дурнувата приказка. Ну, можливо, не така вже й дурнувата, та, чорт забирай, він не зробив нічого, щоб я в неї повірив! Мене раптом неначе волоком протягло крізь усе життя. Перед очима промайнули відстовбурчене гнійником Теодорове вушко, перші напади й нічні кошмари, мить, коли Тео розповів про Даймонда, і зрештою перший лист до ФБР. Стало так тоскно, що хотілося завити. Я щоразу пускав усе самопливом. Щоразу знаходив аргументи, щоби переконати себе, що бездіяльність краща за ризики, спричинені дією, й усувався від проблем. Я розумію: немає гарантії, що мої дії хоча б у котромусь зі згаданих епізодів що-небудь змінили на краще. Але ось я тут, сам-один за хрін знає скільки кілометрів від рідного дому й — хай йому грець! — хіба вже може бути гірше?!

Саме припливає лайно, а по перли пірнати треба…

Час приймати рішення й відповідати за них.

О пів на третю ночі я встав із дивана й пішов спати. У вухах гуло, щоки горіли, та, на диво, я провалився в сон, щойно голова торкнулася подушки.

102

Операцію призначили на вечір 22 серпня 2015-го.

Ми з Тео приїхали до Балтиморського відділення УНТ ЦРУ на день раніше — у п’ятницю: в малюка взяли всі необхідні аналізи. Ніч провели у спальні на другому поверсі, а в суботу, ближче до вечора, Теодора почали помалу готувати до операції.

Підготовка тривала три години. Я перебував поряд увесь час, аж поки за чверть до дев’ятої вечора Теодор не вирубився під дією наркозу. Малюка на спеціальному ліжку для транспортування пацієнтів повезли до операційної. Джено Кардона, який, добре пам’ятаючи події в кімнаті для спостережень, виглядав переляканим (певно, ще більше зляканим, ніж я), сказав, що операцію почнуть не раніше, ніж за годину, тож я можу почекати в кімнаті для відпочинку.

Я спустився на перший поверх, пройшов до приміщення із табличкою DAYROOM[97] на дверях і здивувався, побачивши там доктора Далтона й ще одного, незнайомого мені чоловіка. Незнайомець був щуплявим і невисоким, із чорним блискучим волоссям і злегка розкосими очима, що вказувало на те, що принаймні один із його предків був азіатом.

Далтон повернув голову й утупився в мене, не зронивши й півслова. На столі стояли дві чашки, сповнюючи кімнату гіркувато-димним ароматом кави, й металева коробка з печивом. Я кинув погляд на плоский телевізор, що висів на стіні зліва від входу, — початок четвертої чверті футбольного матчу між Baltimore Ravens і Philadelphia Eagles. «Балтиморські Ворони» програвали з рахунком 0—30.

— Чорт забирай, нарешті! — вигукнув незнайомець, підносячи над головою обидві руки. Він наче не бачив мене.

— Хто? — Енді Далтон повів головою до телевізора.

— Реннер — Волнеру, сім ярдів, тачдаун.

На екрані йшов повтор короткого пасу та пробіжки ресивера до залікової зони; рахунок змінився на 6—30.

— Хто це, в біса, Реннер?

— Третій за сьогодні квотербек, щойно вийшов — на початку чверті. Але він не в команді, не підписаний іще[98].

Далтон знизав плечима:

— Може, й правильно. Флакко[99] час на пенсію.

— Їм усім з такою грою час на пенсію.

Я все ще стовбичив на порозі, нічого з того, про що вони говорили, не розумів і починав дратуватися:

— А ви не…

Доктор Далтон махнув рукою на одне з крісел:

— Сідайте, — і, ніби прочитавши мої думки, додав: — Джено все підготує без нас.

Спершу мене аж викручувало: і Далтон, і азіат здавалися розхлябаними, незібраними й незосередженими, так, мовби той довбаний футбольний матч був важливішим за майбутню операцію. Втім, згодом клекіт у грудях стишився: я збагнув, що це тільки ззовні. Чоловіки нервували, й голосно