Валентин Лукіч Чемеріс - Трагедія гетьмана Мазепи

про погоду та життя-буття): де так званий Поросюцький (не забули?) ліс? Отой самий, у якому колись гетьманський палац стояв. А вам і скажуть: о-он тамечки! На штучному острові. Що його колись створили широким копаним ровом. Тоді він був глибокий, а тепер… Заріс бузиною та жостіром. Та все ж рів ще зберігся, хоч і не такий неприступний, як раніше. Триста років звідтоді минуло.

Ходять чутки, що його колись викопала нечиста сила, найнята самим гетьманом. А він умів з ким завгодно ладити. Як узялася та нечисть дружно, то за одну ніч і впоралась. Біси ж бо, сила у них бісівська, добряче попотіли. Рів копають і вал нагортають, і між валами вглиб щось там копають та мурують, мурують та копають – аж гул всю ніч стояв. Та такий, що й дерева наче од буревію гнулися. Ніч темна, так вони місяць над лісом засвітили, щоб видно було, й трудяться аж-аж-аж. Навіть лоби в них мокрі.

Аж тут півні як закукурікають!

Півень, щоб ви знали, має зв’язки з Сонцем – так він «відраховує» час. Тому його й боїться усяка нічна нечисть. Тож півні й відлякують нечисту силу, яка, зачувши їхній спів, так і розбігається врозтіч – як хорти. (Вночі від півнячого співу хіба ж так чешуть і відьми, і чародії, і… і все їхнє кодло!)

Тож тільки будимири прокукурікали, біси, які рили підземелля для гетьманського скарбу та оточували його ровом з водою (воду для нього встигли підвести з річечки Бахмач), так і сипонули врізнобіч! Як шкідники які.

Та хоч і розбіглися, а роботу свою таки встигли довершити. Гетьман і заховав там свої скарби. Ще й закляв їх – од недобрих людей. От вони там і досі, а зверху – дерева, кущі, трави на галявах, горби якісь…

Одне слово, пустка.

І ліс навколо шумить, шумить. Там буцімто досі видніються залишки якихось старовинних споруд. А в підземеллі й скарби зберігаються, що їх стереже-береже Поросючка.

Звідки це відомо? Так скарбошукачів, котрі туди поткнулися, вона ледь було зі світу цього не зжила. Наткнулися вони на неї, як хотіли до гетьманського скарбу дістатися на тім острові в Поросюцькому лісі, і вже буцімто були ледь-ледь до нього не докопалися. Може, й на кілька пальців. Але… Не далися їм скарби.

А рахуба та значить ось як закандзюбилася.

Зібралася якось ватага любителів поживитися чужим добром – буцімто аж із самого Києва прибилася. Такі у всі часи водяться – не переводяться. Звечора гайнула та братія до Поросюцького лісу на острів той. За валом і почали, похапцем, озираючись, – дріж у тілі – ритися. Чи не до самої півночі рилися, освітлюючи собі шлях смолоскипами. Отакезну нору вибахкали, що й самі в неї пірнули. Орудують там кайлами та лопатами, землю тачкою вивозять. І все вглиб риються, вглиб, земля м’яка, наче колись там уже був хід.

А ще нібито у них була якась старовинна мапа з різними таємничими знаками – в одного дядька на базарі в Бахмачі купили – за пару пляшок «Спотикача» та ящик пива на додачу. По тій старовинній мапі вони й копали.

І таки докопалися.

Ось лопати наче в порожнечу провалилися. Копачі розчистили хідник, аж гульк – попереду склепіння муроване. Кинулись вони, раді, що докопалися і що на ранок стануть багачами, кинулись та спинилися. Попереду ж бо добрячі залізні двері, наче панцирні з отакезним, чи не пудовим замком висячим, і здіймаються вони аж до самої стелі в тім підземеллі. Ні обминути їх, ні…

Та не залізних дверей з пудовим висячим замком і похмурого заклання вони злякалися. Попід стінами з обох боків, що вели до залізних дверей, сиділи… мертвяки. Власне, їхні скелети, світячи черепами із роззявленими ротами, повиставлявши поперед себе кістляві руки, жах-жахота! Страх-страховина та ще й бридота!

Отетеріли полювальники за чужим добром, не знають, що далі й робити. Втікати, взявши ноги в руки, але ж ноги наче не їхні поставали, наче поприкипали до землі – не ворухнеш ними. Наче наврочено їм.

Аж тут десь як загуло, як за-агуло!.. Мовби добрим конем-бахмутом хтось притьмом скаче, і невдовзі з бічного ходу вигулькнуло воно… Чудисько. Що його ні пером описати, ні словами передати. Але слухайте ви. То була вона, Поросючка. Страхопудало, що вочевидь баским конем у підземеллі скакало.

Вискочила на чотирьох ногах з ратицями, як добрі копита завбільшки – якраз доброму дядькові чи не по плечі. Зверху на ногах щось як колода заросла рудою щетиною. З одного боку хвіст з отакезним бубликом (на ньому ще й голубий бант для чогось вив’язаний), а з другого – писокрило, що закінчувався п’ятачком завбільшки з добру шапку. З двома дірочками, з яких пара так і струменить та цвіркає. На загривку й по хребту щетина дротом гороїжиться. Та ще й пащека роззявлена і з неї отакезні стирчать ікла, куди тим кабанячим! Куди тим вепрячим! Ще більші, ще грізніші. Вмить людину може надвоє роздерти. А над писком-рилом горять очища, як жар. І хекає те чудисько, як розлючений бик.

Ото й була…

Хто? Та охоронниця гетьманських скарбів Поросючка. Вилетіла, наче паровоз викотив добрячий! Власною, так сказать, парсуною.

– Ага-га-га-а!!! То це ви, г-голубчики, сякі-розтакі, гетьманських скарбів забагли?? Га?? Га-а-а???

А скарбошукачі ледь язиками в роті повертають.

– Ні… ні… Це ми так… Прогулюючись. Бачимо, нора, якісь злодії, певно, прорили, дай, думаємо, заглянемо – що в ній?

– І для цього кирки та лопати прихопили?

– Ага, на всяк випадок… Прогулюємося ж бо. А що взяли кайла, кирки та лопати… А раптом вовк де вигулькне – щоб було чим відбитися… А так ми ні сном ні духом. Ось вам, панійко-добродійко, хрест святий…

Хочуть перехреститися, а руки у них як не їхні.

– А цих… бачите? – «панійка-добродійка» повела писком-рилом в один бік, потім у другий. – Бачите? Скелети, які рядком перед дверима сидять. Це останні, котрі до вас приходили за гетьманськими скарбами. Звідтоді і сидять тутечки, і ви біля них рядочком посідаєте – на віки вічні. Добра буде для гетьманського скарбу охорона.

Роззявила пащеку з жахними іклами ще ширше, голову нахилила як для тарану і тільки хотіла було на нещасних кинутись, а тут десь на горі й закукурікали півні. Певно, на хуторі. А кукурікання півнячого, як уже було сказано, усяка нечисть боїться як вогню. Злякалась його й Поросючка.

– Ваше щастя, – каже. – Виручили вас півні. Ще поживете та поносите свої скелети.

А тут