Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 14

Ранмар де-Арк

Агата була виснажена і шокована останніми подіями. Та і той факт, що ми обидва пропустили обід… Їй треба було поїсти.

До того ж, це було вперше, коли вона опинилася за межами академії у цьому світі. Тягнути її назад, відразу після того, що сталося, здавалося неправильним. Я мав показати їй бодай щось.

Тож… Таверна була лише першим пунктом в моєму плані.

Коли ми увійшли до теплого затишного приміщення, нас зустрів подавальник у фраці, й проводив до вільного столу на другому поверсі. Перший був звичайним, з довгими столами, відведеним під великі компанії. Стіни були дерев’яні, прикрашені майстерною різьбою, а підлога — кам’яною, як і розтоплений камін.

В правому кутку, зачакловані магом-бардом, музичні інструменти награвали якусь веселу мелодію. Столи ломилися від смачної їжі та ельфійського вина. Відусюди лунав сміх та гамір голосів.

На другому ж поверсі було набагато тихіше. Спокійніше.

Світло там було дещо притлумлене. Музика — м’якшою. Столи прикрашені свічками та скатертинами. А більша частина відвідувачів вечеряли або наодинці, або в парах, як ми.

Ми зайняли місце біля вікна, з оглядом на засніжену площу, де саме почали запалювати магічні вогні, а над містом з’являлося різнобарвне сяйво. Поки ледь помітне, та я знав, що воно ставатиме усе яскравішим по мірі того, як на місто насуватиметься темрява.

Коли я забрав в Агати плащ, аби повісити його, вона сором’язливо посміхнулася, та заховала за вухо неслухняне пасмо.

Десь за хвилину нам принесли меню. Дівчина пробіглася по ньому дещо розгубленим поглядом і врешті відклала у бік.

— Буду відвертою, більша частина назв мені ні про що не каже, — пошепки, так, щоб нас випадково не почули, зізналася вона, — І… Мені ніяково змушувати вас платити за мене. Ви й без того витратилися на оплату послуг Люка, а я поки не маю власних грошей, і не знаю коли зможу повернути…

— Зупиніться, — м’яко попросив я, і Агата проковтнула кінець фрази.

Ні, мабуть вона ніколи не припинить мене дивувати.

— Я сам привів вас сюди. Я — дорослий чоловік, я маю роботу і статки, і вже точно можу собі дозволити пригостити дівчину вечерею. Вам не варто про це турбуватися.

Щодо Люка, то його допомога в першу чергу була потрібна мені, для розкриття справи. Тож, навіть якби ви знаходилися в іншому становищі, я однаково не дозволив би вам за це платити.

Судячи з закушеної губи, Агата не була згодна з моїм твердженням, однак вирішила не сперечатися.

Коли до нас повернувся подавальник, з її дозволу я зробив замовлення на власний смак, відштовхуючись від того, що вона із задоволенням їла, знаходячись в академії, а тоді спитав:

— В вашому світі жінки часто платять самі за себе?

Агата дещо знітилася, а тоді знизала плечима.

— Деякі платять навіть за чоловіків.

Я здивовано кліпнув, і вона пояснила:

— Це залежить від людини. Але часи, коли усі жінки були фінансово залежні від сім’ї та чоловіка, давно минули. В більшості країн ми маємо рівні права. Жінки так само працюють. Деякі дуже добре заробляють та обурюються, коли чоловіки хочуть платити за них. Вони бачать в цьому домінування, і їм це не подобається.

Деякий час я уважно вдивлявся в її обличчя, охоплене м’яким теплим світлом, а тоді задав наступне питання:

— А ви належите до таких жінок? Моя пропозиція вас образила?

Агата похитала головою.

— Ні, просто… Трохи незручно. Я не дуже звикла на когось покладатися, і не хочу користуватися вашою добротою. Врешті, ви для мене і без того багато зробили, враховуючи, що я для вас ніхто.

Останнє слово викликало в мене внутрішній протест, та я був змушений його проковтнути. Нагадати собі, що, хай там що нас не пов’язувало, вона цього не хоче, і я маю поважати її рішення.

— Ви — моя адептка і важливий свідок, тож знаходитеся під моєю відповідальністю, — терпляче пояснив я, — Я лише виконую свій обов’язок, як тимчасовий ректор та слідчий.

Це, звісно, була не зовсім правда. Не тепер.

Люк мав рацію, між нами виник зв’язок, і з цим вже нічого не поробиш. Моя друга сутність визнала її моєю парою. Цього не змінити.

Однак я не збирався прив’язувати її до себе шлюбом чи відчуттям провини. Це не зробить її щасливою. Вона ніколи мені цього не пробачить.

Ні. Цей зв’язок — це лише моя проблема. Він її не стосується. І, хай там що думає Люк, я досить дорослий, аби з цим впоратися.

— Можна в вас дещо запитати?

Агата вже деякий час дивилася на мене, наче намагалася наважитися на щось, і я здогадувався що її турбує.

— Звісно, питайте.

Вона ковтнула, тоді набрала в легені повітря, та врешті наважилася:

— Вибачте, якщо моє питання здасться вам грубістю… Я зовсім не хочу вас образити… Справа в тому, що я трохи читала про розумні раси, що населяють цей світ, та не бачила нікого, схожого на вас… Ви — хтось типу янгола?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍