Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 13.5

.Та я однаково увійшла, намагаючись вдати, що не чула чоловічої суперечки.

Побачивши мене, Люк широко посміхнувся і помахав мені рукою, сидячи за… на диво звичайним кавовим столом, анітрохи не захаращеним.

Кімната, в якій сиділи чоловіки, виявилася маленькою, як комора, і, схоже, була відведена для чаювання та відпочинку. В ній навіть знайшлося вільне крісло для мене, з невеличкою круглою подушкою.

— Будь ласка, приєднуйтеся! Сподіваюся ви добре виспалися.

Я відчула, як в мене запалали вуха від сорому.

— Пробачте за це, я не збиралася…

— Дрібниці, після таких подій бажання відпочити — цілком зрозуміле. Ніхто не збирався вас засуджувати. До того ж, я тільки нещодавно закінчив. Вам однаково довелося б чекати.

Мені трохи полегшало від його слів, та я однаково почувалася дещо ніяково.

— То… Кхм… — я ледь чутно прокашлялася, вмощуючись на кріслі, й обіймаючи подушку, — Вам вдалося дізнатися кому належить медальйон? Чи бодай хто його виготовив?

Чоловіки мовчки перезирнулися, а тоді заговорив ректор:

— Це працює не зовсім таким чином. Але, так, ми зняли магічний відбиток, і, скориставшись ним, зможемо вийти на злочинця. Чи злочинців. Тепер це лише питання часу.

Я зітхнула, відчуваючи полегшення.

Так, звісно, поки злочинця не піймано, ще зарано розслаблятися, однак тепер, коли ми на крок попереду… Принаймні мені вже не було так страшно.

— І який план? Повернемося в академію і ловитимемо злочинця “на живця”?

Не те, щоб я була в захваті від цієї перспективи, адже “живцем” мала бути саме я. Однак я від самого початку розуміла, що не зможу просто відсидітися десь у безпечному місці, як мафіозі за програмою захисту свідків. Та, якщо чесно, воліла якомога скоріше покінчити із цією історією, й змусити вбивцю заплатити за те, що він зробив з Арієстель та збирався зробити зі мною.

—  Саме так.

В голосі ректора не було веселощів чи спроб пом’якшити цю інформацію. Натомість він здавався ще більш зібраним, ніж зазвичай.

— Люк створить копію медальйону, цілком безпечну для вас, і ми сховаємо її під ілюзією. Дуже важливо, аби злочинець не запідозрив підміни раніше, ніж треба. Він подасть сигнал, коли на вас спробують вплинути за допомогою магії, і я миттєво телепортуюся до вас, де б ви не були.

Гаразд. Звучить надійно.

Трохи лячно, звісно, але подітися мені однаково нікуди.

— То… мені просто гуляти академією, поки я не наштовхнуся на злочинця? Щось таке? Адже на мене не нападуть при свідках, на якійсь лекції.

— Так, це може прискорити події. Однак ви маєте усвідомлювати, що це небезпечно. Навіть з врахуванням усіх запобіжних заходів, ми не можемо уникнути всіх ризиків.

— Я розумію. Це нічого.

Це однаково краще, ніж просто чекати, поки тебе покладуть на якийсь алтар чи запхають в магічний камінь.

Отак навіки залишитися безправним джином для якогось вбивці — ще гірше, ніж просто померти.

Ну гаразд, може не гірше, проте я була категорично не згодна з такою долею! Ніколи у житті я не прислуговуватиму якомусь злочинцю!

— Головне — впіймайте його, і змусьте заплатити за все, що він накоїв.

Сірі очі ректора зустрілися з моїми, і він кивнув.

— Це для мене в пріоритеті.

 

Годину потому ми покинули майстерню Люка із фальшивим медальйоном на моїй шиї, залишивши там мішечок із золотом. Не моїм, певна річ.

Я сумнівалася, що Арієстель взагалі бодай колись отримувала від родини гроші на кишенькові витрати. Ще одне нагадування про те, що мені треба попрацювати над фінансовою незалежністю. І я збиралася зробити перші кроки на шляху до цього, щойно ми впіймаємо злочинця.

Перш ніж ми пішли, я встигла обговорити з Люком декілька власних ідей, натхненних моїм рідним світом, і спитати, наскільки реально втілити у життя… Та бодай чайник, що сам кипить, і не потребує вогню.

Деякі ідеї Люк був готовий втілити, щойно повернеться зі своєї подорожі, однак він чесно зізнався, що для більш складних винаходів мені потрібен майстер вищого рівня. А його знайти вже не так просто. Та й домовитися — ще те завдання.

Однак це все було краще, ніж нічого.

Якщо ректор і був здивований моєю ініціативністю, то ніяк це не прокоментував.

Він взагалі був доволі мовчазний з тієї миті, як впіймав мене за підслуховуванням. Якийсь час не було чутно нічого, крім хрумкоту снігу під нашими черевиками та віддалених голосів місцевих мешканців, а тоді...

Тоді мій шлунок вирішив збунтуватися.

Якщо я була згодна терпіти голод, то він — ні.

Коли це сталося вдруге, я зашарілася. А ректор раптом зупинився біля якогось закладу, з котрого долинала тихенька музика і неймовірний запах гарячої їжі, і запропонував мені руку.

— Ви не проти скласти мені компанію?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍