М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Олівере... — почав він і відвернувся.

— Скажи мені, що ти цього не робив, — я наважився підступитися ближче, стишив голос до шепоту, побоюючись заговорити голосніше. — Скажи мені, що ти не вбивав Річарда.

Він заплющив очі, сковтнув і промовив:

— Я цього не хотів.

У грудях стиснувся сталевий кулак, вичавлюючи залишки повітря з легень. Кров, здавалося, вихолола і тепер повзла венами, наче морфін.

— Господи, Джеймсе... ні... — голос зірвався. Зламався навпіл. Звуку не залишилося.

— Присягаюся, я не хотів... ти мусиш зрозуміти... — він у розпачі ступив до мене. Я на непевних ногах позадкував на три кроки, туди, де Джеймс не міг мене дістатися. — Це був нещасний випадок, як ми й казали. Це був нещасний випадок! Олівере, будь ласка!

— Ні! Не наближайся, — сказав я, виштовхуючи із себе слова, на які бракувало повітря. — Тримайся на відстані. Розповідай, що саме тоді сталося.

Світ, здавалося, завмер, неначе дзиґа, яка знерухоміла на гострому кінчику. Над головами в нас безжально виблискували зірки, ніби друзки скла, розкидані по небу. Кожен нерв у моєму тілі перетворився на оголений дріт, що тремтів від подиху холодного березневого повітря. Джеймс виглядав ще холоднішим — крижана статуя, не мій друг, узагалі не людина.

— Після того як ти пішов нагору з Мередіт, Річарда ніби перемкнуло, — почав він. — Як на Гелловін, тільки гірше. Він вибіг із Замку... просто не тямив себе від люті. Ти б його бачив. Це було наче вибух наднової... — він повільно похитав головою, на обличчі змішалися благоговіння й жах. — Рен і я, ми сиділи за столом. Гадки не мали, що відбувається, а тоді він просто вигулькнув поруч, з таким виразом обличчя, наче просто розчавить будь-кого, хто трапиться йому на шляху. Він рушив до лісу — навіщо, гадки не маю, — і Рен спробувала його зупинити... — Джеймс затнувся, замружився, ніби спогад був надто близьким і надто болісним, нестерпно болісним. — Господи, Олівере... Річард схопив її, і, клянуся, мені здалося, що він її зараз просто зламає навпіл. Але він жбурнув Рен на траву через усе подвір’я. А тоді помчав у ліс, полишивши її ридати. То був якийсь жах. Я її заспокоював як міг, ми з Піп поклали її до ліжка. Але вона все плакала й товкмачила: «Знайдіть його, він собі зашкодить!». Ну, я й пішов...

Я розтулив рота, не ймучи віри почутому, але він не дав мені вимовити ані слова.

— Не треба казати, що я повівся як повний дурень, — сказав Джеймс. — Я це знаю. І тоді знав. Але все одно пішов.

— І ти його знайшов... — я вже бачив, до чого воно все йшло. Сварка. Погрози. Штовханина. І один сильний поштовх. Занадто сильний.

— Не відразу, — відповів Джеймс. — Я тинявся в темряві, наче останній ідіот, кликав його. Потім мені спало на думку, що він міг спуститися до причалу... — він знизав плечима, і цей рух був такий безсилий і безпорадний, що я відчув, як вузол у грудях послабшав, хоча й зовсім трішки. — Тоді я спустився пагорбом до озера, але його не побачив. Дістався до човнарні, просто щоб пересвідчитися, що він зопалу не утнув якоїсь дурниці — ну, у воду не стрибнув, чи що... А коли розвернувся, щоб іти назад, Річард стояв у мене за спиною. Він увесь цей час тягався за мною лісом назирці, наче в якійсь збоченій грі... — тепер Джеймс говорив швидше, немовби всі ті слова, які він тримав у собі кілька місяців, разом ринули назовні. — І я сказав: «От ти де... Ходімо назад, твоїй сестрі зовсім зле». А він мені... Ну, ти розумієш, що він міг мені сказати. Мовляв, «не тобі перейматися моєю сестрою». Л я йому: «Гаразд. Лле всі нервуються. Повертайся, ми все владнаємо». І він знову так на мене глянув... Господи, Олівере, мені цей погляд потім кілька тижнів снився... У нього в очах наче була вся ненависть цього світу. На тебе так колись дивилися?

На мить його, здавалося, охопив той самий знеможливий страх, а потім він похитав головою і повів далі:

— Тоді все й почалося. Він штовхав мене. Він... знущався... — Джеймсів голос знервовано злетів угору, Джеймс потер руки, переступив з ноги на ногу, наче не міг зігрітися. — І він не збирався зупинятися. Як тоді, на Гелловін, — мовляв, давай пограємось. Я не повівся, але від того стало тільки гірше. «Чому ти не даси мені здачі? Не хочеш руки бруднити? А давай-но пограємося, маленький принце, просто пограємося!..» Для нього це була просто гра, але я злякався... я намагався його вмовити, знову запропонував: давай ти повернешся до Замку, поговоримо з Рен... І з Мередіт поговоримо теж, усе владнаємо... І тоді він... він просто... він сказав...

Джеймс затнувся, його обличчя спалахнуло негарним густо-червоним рум’янцем, наче ті слова були настільки брудні, що він просто не годен був їх повторити.

— Джеймсе, що саме він сказав?

Він кинув на мене гострий погляд. Відхилив назад голову, його губи стиснулися в жорстку рівну лінію, очі були темні й бездонні. Схожість із Річардом була разюча; навіть голос був той самий, коли він заговорив:

— «Чому б вам з Олівером просто не визнати, що ви втрі-скалися один в одного, й не дати спокій моїм дівчатам?»

Я дивився на нього. Мені стиснуло горло, липкий холодний страх поволі розповзався кінцівками.

— А я сказав, — провадив далі Джеймс, уже своїм голосом: — «Не знаю, хто тебе переконав у зворотному, але Мередіт тобі не належить, а Рен — тим паче. Упийся хоч до смерті, якщо так кортить. Я йду». Але він мене не пустив.

— Тобто як це — «не пустив»?

— Йому хотілося битися. І він не збирався мене відпускати без бійки. Я спробував його обминути, але він мене схопив і жбурнув просто на