М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

двері човнарні. А вони ж крихкі, там усе вже геть спорохніло... Я проломив їх власним тілом, упав на купу якогось мотлоху, що лежав там на підлозі. Л він знову на мене накинувся, і я схопив те, що трапилося під руку... а це виявився багор.

Джеймс затнувся, притиснув долоню до очей, наче хотів стерти цей спогад. У нього тремтіли губи. Він узагалі весь сходив тремом із маківки до п’ят.

— І що потім? — Я не хотів про це питати, не хотів цього знати, не хотів більше чути ні слова.

— А тоді він засміявся, — кволо видихнув Джеймс із-під долоні. Я майже почув наживо цей звук, низький, грізний Річардів сміх, що бринів у темряві. — Він засміявся і спитав: «Hv ж бо, красунчику, ну ж бо, маленький принце, що, слабо?». І знову мене штовхнув. Штовхав аж до краю пірса, повторюючи: «Слабак! Слабак! Ти цього не зробиш!». Я озирнувся, а просто за мною вже була вода, і я міг думати тільки про те, що сталося тоді на Гелловін... Хто б йому цього разу завадив мене втопити? А він не затикався, товкмачив постійно: «Слабак, не зможеш, слабак, слабак, слабак...». І я... — його долоня зісковзнула, затулила рота, очі розширилися від жаху, наче він оце щойно зрозумів, що саме накоїв. — Я не хотів, — тихо застогнав Джеймс із-під долоні. — Не хотів... Але мені було так страшно... і я був такий розлючений...

Я вже бачив, як усе це могло статися. Рвучкий і несамовитий удар. Болючий ривок віддачі. Несподівано гарячі бризки крові в обличчя. Річард ніби у сповільненій зйомці валиться у воду. Нудотний сплеск — і ще нудотніша тиша.

— Олівере, я вважав, що він помер... — промовив Джеймс так тихо, що я заледве чув його. — Присягаюся, я вважав, що він уже мертвий. І не знав, що робити, просто... побіг. Певно, я тоді збожеволів на мить. Помчав до лісу і, мабуть, шастав би там цілу ніч... якби не налетів на Філіппу.

Я заціпенів, ошелешений, вражений.

— Що?!

Він якось розгублено кивнув, наче до пуття не пам’ятав, що було далі.

— Мабуть, вона почала хвилюватися, що я довго не повертаюся, пішла шукати мене... і ми просто зіткнулися. Це диво, що я її не поранив, у мене ж досі в руці був цей клятий багор — не знаю, навіщо його забрав.

— Вона знала... — видихнув я, у голові знову і знову звучали лише ці два слова. — Вона знала?!

— Філіппа була така спокійна, наче саме на це й чекала. Навіть не стала ні про що питати, просто відвела до будинку і якось затягла нагору. Я так трусився, що їй довелося мене роздягати, але щойно вона відвела мене до ванної, а сама пішла, щоб спалити мій закривавлений одяг, мене почало нудити, я зблював і не міг зупинитися, аж поки...

Він різко затнувся і зробив у мій бік якийсь дивний жест, ніби я мав закінчити це речення за нього.

— Боже... — видихнув я. — Поки не прийшов я...

Напівсонний, роздягнений. Я. І він. Він, який скоцюрбився на підлозі, відчуваючи, як несамовито калатає серце.

— Ти мені не сказав... — доки ці слова не зірвалися в мене з губ, я не розумів, що саме це й було найпаскуднішим. — Чому ти мені не сказав?!

— Я не хотів, щоб ти знав, — відповів Джеймс. Він знову ступив до мене, і цього разу я не позадкував. — Філіппа — може, вона просто божевільна, не знаю... їй усе наче з гуски вода... Лле ти! Олівере, ти...

У Джеймса зірвався голос, і він знову зробив той самий химерний жест, але цю думку я не міг завершити за нього.

— Що «я», Джеймсе? Не розумію!

Він впустив руку й знову безпорадно, безнадійно знизав плечима.

— Я понад усе не хотів, щоб ти дивився на мене, як оце зараз.

Мабуть, на обличчі в мене був жах, але геть не з тієї причини, про яку він думав. Я дивився на нього в холодному світлі місяця — на нього, такого тендітного, такого крихкого, такого наляканого, і тисяча запитань, які з Різдва допікали мені щоразу, коли я зводив на нього погляд, танули, розчинялися, зникали, аж поки не залишилося тільки одне.

— Олівере?..

— Так, — озвався я, цим словом приймаючи відразу все.

Я не помітив, коли саме він заплакав, але зараз у нього на щоках блищали сльози. Він дивився на мене — недовірливо, розгублено...

— Усе гаразд, — сказав я чи то собі самому, чи то Джеймсові. Озирнувся на ДИМ і якось одразу заспокоївся, знову почувши в голові слова Гамлета: «Головне — бути готовим». — Усе буде гаразд, — повторив я, хоча саме щодо цього в мене й були найбільші сумніви. — Ми все залагодимо, а зараз маємо повертатися.

Я гадки не мав, що означало це «все» або який сенс воно мало, на думку Джеймса.

— Нам треба повертатися й поводитися, наче нічого не сталося. Сьогодні мусимо якось протриматися, а вже потім вирішимо, що робити. Гаразд?

Щось — чи то полегшення, чи то надія — нарешті осяяло його обличчя.

— Ти що...

— Так, — сказав я, і це була єдина можлива відповідь на всі запитання, що він міг мені поставити. — Гайда.

Я вже розвернувся був до ДИМу, коли Джеймс схопив мене за руку.

— Оліверс... — почав він, і цього разу моє ім’я прозвучало як запитання.

— Усе гаразд, — повторив я. — Усе потім. Ми все це владнаємо.

Він кивнув, опустив очі, але я відчув, що його пальці міцніше вчепилися в мою руку.

—