М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

появу. Він так і не з’явився, але мені вистачило клепки не вирушити за лаштунки на пошуки. Протистояння, яке нам судилося, не годилося заганяти у вузькі коридори й проходи за сценою. Антракт — от найкраща моя нагода перехопити його, поки він не втік. Коли остання сцена третього акту наблизилася до жорстокої розв’язки, я зіп’явся на ноги й накинув піджак на голе тіло. У своїх лахах божевільного я почувався оголеним і вразливим.

За задником було порожньо, горіло тьмяне осінньо-жовте світло. Я саме простував до чорного ходу, коли в іншому кінці коридору вигулькнула Мередіт. Я не бачив її жодного разу за цей вечір і на мить просто завмер. Вона була схожа на грецьку принцесу — оповита блідо-блакитним шифоном і вуаллю, із золотою діадемою на чолі. Кучері вільною хвилею падали їй на спину. Я розвернувся й пішов просто до неї, не знаючи, коли знову випаде шанс заскочити Мередіт саму і які ще сюрпризи наготував для нас цей вечір. Звук моїх кроків змусив її підняти голову, на обличчі промайнуло здивування, а тоді я просто впіймав її і поцілував — так палко, як стало духу.

— А це нащо було? — спитала Мередіт, коли я відсунувся.

Вона знала, що вродлива. Не було потреби їй про це говорити.

— Знаєш, ти мене лякаєш до смерті, — промовив я, вчепившись у тканину сукні, щоби втримати Мередіт якомога ближче.

— Тобто?

— Не знаю. Коли я дивлюся на тебе, мені здається, що в сонетах з’являється сенс. Принаймні в найкращих із них.

Хай там яких слів ми обоє сподівалися, це достеменно були не вони. Мередіт зашарілася, а мене раптом охопило легеньке радісне хвилювання — неймовірне, недоречне, геть незрозуміле з огляду на всі події цього вечора. Але вже за мнть воно згасло, наче пломінець свічки, під подувом сумніву.

— Де ти була минулої ночі? — спитав я.

Вона відвела очі.

— Я просто... мені треба було декуди піти.

— Не розумію.

— Я тобі розповім, — промовила вона, неуважно пестячи пучкою пальця мою ключицю. — Сьогодні. Але трохи згодом.

— Гаразд, — мимоволі я замислився, чи буде воно в нас, те «згодом». І що воно взагалі означає, її «згодом». — Тоді згодом.

— Мені треба йти, — Мередіт прибрала мені волосся з чола — зворушливим, лагідним жестом, уже тоді добре мені знайомим і завжди бажаним. Але від хвилювання та поганих передчуттів у мене все одно підтиналися коліна.

— Мередіт, — гукнув я, коли вона рушила до жіночої гримувальні. Вона зупинилася біля дверей. — Того дня, на заняттях... — мені не хотілося цього казати, але зупинитися я був не годен. — Не треба більше так цілувати Джеймса.

Мередіт якусь мить спантеличено дивилася на мене; аж тоді обличчя її набуло жорсткого виразу, й вона поцікавилася:

— А кого саме ти ревнуєш? Його чи мене?

Стиха обурено фиркнувши, вона зникла за дверима, перш ніж я встиг відповісти. У мене ж стиснуло горло. Що я взагалі збирався зробити? Захистити її, попередити — що саме? Я щосили вгатив долонею в стіну; рука заболіла.

Доведеться зачекати. Третя дія добігала кінця; з динаміків було чути, як Колін хапає повітря.

КОЛІН: Поранено мене. Дай обіпрусь. —

Сліпого — з двору, мертвого холопа —

На звалище. — Як сильно кров тече!

Як недоречно це. Подай же руку.

Я чекав біля лівих дверей на сцену, прихилившись до стіни. Світло на сцені згасло, глядачі почали аплодувати, спочатку мляво, потім усе загальніше, вражені жорстокістю сцени засліплення Глостера. Другокурсники ринули за лаштунки, помчали геть, не помітивши мене. Потім вийшов Колін. Тоді Філіппа. Аж нарешті Джеймс.

Я вхопив його за лікоть і потягнув геть від гримувалень.

— Олівере! Ти що?!

— Треба поговорити.

— Просто зараз? — спитав він. — Відпусти, ти робиш мені боляче.

— Та ну? — Я щосили вчепився в його руку — був масивнішим за нього, і мені вперше в житті раптом захотілося, щоб ми обоє чітко це усвідомили.

Я розчахнув двері до коридору й потягнув Джеймса за собою. Спершу мені спав на думку склад декорацій, але туди достеменно подалися б на перекур Александр і хтось із другого й третього курсів. Тоді подумав про підвал, але потрапити там у пастку не хотілося. Джеймс поставив ще два чи три запитання — усе це були варіації на тему «куди ми йдемо?», — але я не зважав, і його пульс під моїми пальцями дріботів усе швидше.

Моріжок за Холлом був широким і пласким — останнє відкрите місце, за яким уже був схил пагорба, що вів униз, до лісу. Справжнє небо в нас над головами було величезним і робило всі наші дзеркала й мерехкі вогники над сценою просто сміховинними — жалюгідною спробою Людини наслідувати Бога. Коли ми опинилися на достатній відстані від ДИМу і я був певен, що в темряві нас не побачать і, тим паче, не почують, то випустив Джеймсову руку й відштовхнув його. Він зашпортнувся, але втримався на ногах, відтак нервово озирнувся через плече на крутий схил пагорба за спиною.

— Олівере, у нас же вистава йде, — промовив він. — Що сталося?

— Я знайшов багор, — раптом мені захотілося, щоб зараз, як учора вночі, біснувався шпаркий вітрюган. Тиша світу під темним склепінням небес душила, була надто безмежною, просто нестерпною. — Я знайшов багор, захований у твоєму матраці.

У безжальному місячному сяйві його обличчя здавалося блідим, наче кістка.

— Я можу все пояснити.

— Серйозно? — спитав я. — Тому що мені, бач, треба відкривати четверту дію, тож у тебе п’ятнадцять хвилин, щоб переконати мене, що це не те, що я думаю.