Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

Мати, обернувшись, побачила постать, яка була вже близько.

— Привіт,— сказала жінка.— Я — місіс Сендрі, Лісбет Сендрі. Я бачила вашу дочку сьо’дні вранці.

— Здрастуйте,— відповіла мати.

— Чи звеселяються ваші душі у Господі?

— Досить звеселяються,— відповіла мати.

— Ви спасенні?

— Я-то спасенна.— Материне обличчя стало замкненим і настороженим.

— Ну, я рада,— відповіла Лісбет.— Жахливо багато тут заскнілих грішників. Ви приїхали в осердя зла. Стільки злоби тут довкола, стільки недоброзвичайності. Злобні люди довкола, злоба і розпуста — тим, на кому кров Агнця спочиває, тяжко це зносити. Грішники всі довкола нас.

Обличчя матері стало наливатися кров’ю, вона міцно стиснула вуста.

— Про мене, люди тут файні,— коротко сказала вона.

Очі місіс Сендрі так і вп’ялися в неї.

— Отакої! — вигукнула вона.— По-вашому, добре, якщо танцюють і обтискаються? Кажу вам, кажу: нема душі спасіння в отакому таборі. Учора ввечері пішла на молитовні збори у Відпетчі. Знаєте, що проповідник казав? Він казав: злоба і недоброзвичайність у цьому таборі. Він казав: «Бідні намагаються стати багатими». Він казав: «Танцюють і обтискаються, коли треба їм ридати і стогнати від власної гріховності». Ось що він казав. «Усі тут чорні грішники»,— так він казав. Ах, як приємно слухати було! Ми ж бо знали, що спасенні. Ми ж бо не танцювали.

Материне обличчя наллялося кров’ю. Мати повільно підвелася й наблизилася впритул до місіс Сендрі.

— Мерзотниця! — вимовила мати.— Ану геть забирайся, доки я гріха на душу не взяла — не послала тебе туди, куди тобі слід іти. Ану вшивайся, сама оплакуй та стогни.

Від цієї промови місіс Сендрі розтулила рот. Вона відступила на крок назад. І голос її став жорстким:

— Я гадала, ви християни.

— Так і є,— сказала мати.

— Ні, неправда. Грішники ви, у геєні вогненній горіти вам — усім! Я все на зборах розкажу. Бачу, як ваші чорні душі у вогні згоряють. І бачу, як безневинне дитя в череві твоєї дочки згоряє.

З уст Ружі Шаронської вихопився хрипкий ридальний зойк. Мати нахилилась і підібрала ломаку.

— Мерзотниця! — холодно промовила неня.— Ану геть забирайся. Набачилась я таких як ти. Ладні останню радість забрати, хіба ні?

Мати насувалася на місіс Сендрі. Та на мить відсахнулась, а потім закинула голову і завила. Очі в неї закотилися, плечі обм’якли, руки обвисли лозинами, а з куточка рота потекла густа цівка тягучої слини. Вона вила і вила, протяжно, як звір. З наметів повибігали чоловіки й жінки і стали навколо — перелякані та принишклі. Поволі жінка опустилася навколішки, досі виючи; поступово виття перетворилося на уривчастий і клекітливий стогін. Вона повалилася на бік, її руки й ноги посмикувались. Очні білки блимали сліпаками з-під розплющених повік.

Якийсь чоловік тихо сказав:

— Дух Святий. Святий Дух зійшов на неї.

Мати стояла, дивлячись на тіло, яке досі смикалося. Низенький управитель неквапом наблизився до юрби.

— Щось сталося? — спитав він.

Натовп розступився, щоб дати йому пройти. Він подивився на жінку.

— Дуже кепська справа,— сказав управитель.— Хтось із вас, допоможете віднести її до намету?

Мовчазні люди переступали з ноги на ногу. Двоє чоловіків нагнулись і підняли жінку: один узяв її під пахви, другий — за ноги. Обоє понесли її геть, і юрба потроху прямувала за ними. Ружа Шаронська пішла до свого намету і лягла, накрившись ковдрою з головою.

Управитель поглянув на матір, побачив палицю в неї в руці. Він стомлено всміхнувся.

— Ви що, побили її? — спитав він.

Мати досі задивлялася на юрбу, яка рушала геть. І повільно похитала головою.

— Ні... але вдарила б. Двічі сьо’дні залякувала мою доню.

Управитель мовив:

— Постарайтеся стримуватися, не бийте її. Вона не зовсім при умі. Просто не при умі.— І неголосно додав: — Скоріше б вона та її рідні забиралися. Шкоди від неї більше, ніж од усього табору.

Мати вже опанувала себе.

— Як вона вернеться, я її віддухопелю. Я за себе не одвічаю. Не дам їй лякати мою доньку.

— Хай це вас не турбує, місіс Джоуд,— сказав управитель.— Ви її більше ніколи не побачите. Вона обробляє новачків. Більше не заявиться. Їй ввижається, що ви грішниця.

— Ну, так і є,— мовила мати.

— Звісно. Усі грішні, але не настільки, як їй здається. Просто вона не при умі, місіс Джоуд.

Мати вдячно подивилася на нього й озвалася до дочки:

— Чуєш, Руже? Вона не при умі. Навіжена.

Але дочка не висунулася з-під ковдри.

— Попереджаю вас, містере,— сказала мати.— Якщо вона верне, я за себе не в одвіті. Я її віддухопелю.

Управитель криво посміхнувся:

— Знаю, що ви відчуваєте,— зауважив він.— Але спробуйте цього не робити. Усе, що я прошу,— просто постарайтеся цього не робити.

Він повільно попрямував до намету, куди віднесли місіс Сендрі.

Мати ввійшла до намету і присіла поряд з Ружею Шаронською.

— Подивися на мене,— сказала вона. Молодиця не рухалася. Мати обережно відсунула ковдру з доччиного лиця.— Ця жінка просто трохи не при собі,— мовила неня.— Не вір їй ні на стілечки.

Ружа Шаронська нажахано зашепотіла:

— Вона як сказала про пекло, що там смажитимуть, то я аж відчула, як горю.

— Брехня все це,— сказала мати.

— Я так намучилася,— прошепотіла молодичка.— Стільки всього перенесла, так намучилася. Я хочу спати. Спати хочу.

— Ну, поспи, відпочивай. Тут файно. Ти можеш поспати.

— Але вона може вернутися.

— Не вернеться,— сказала мати,— сяду просто біля входу і не дам їй повернутися. Відпочивай, а то тобі скоро тре’ на роботу до дитячої кімнати.

Мати тяжко звелась і вийшла з намету. Вона сіла біля входу, склавши руки на колінах і підперши підборіддя обома долонями, ніби чашею. Вона бачила рух у таборі, чула дитячі голоси, брязкіт бляшаного посуду тих, хто обідав, але погляд її дивився кудись у простір.

Повертаючись, батько так і застав її і присів поряд навпочіпки. Вона повільно звела очі на нього.

— Знайшли роботу? — спитала неня.

— Ні,— засоромлено відповів він.— Усе обшукали.

— А де Ел, Джон і вантажівка?

— Ел щось там ремонтує. Струменти позичив. Сказали Елу там, на місці, полагодити.

Мати сумовито промовила:

— Файно тут. Ми могли б тут щасливо пожити бодай трішки.

— Якщо роботу знайдемо.

— Так! Якщо роботу знайдемо.

Він відчув сум у її голосі