Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

та пильно задивився дружині в обличчя.

— Чо’ це ти киснеш? Якщо тут файно, чо’ ж ти захандрила?

Вона пильно подивилася на нього довгим поглядом і поволі опустила повіки.

— Кумедія, правда? Повсякчас ми знай рухались, і жодного разу я не замислилась. А тепер отут люди такі до мене добрі, так мені затишно стало — страшенно файно, а от на тобі — що я роблю? Знову злигодні пригадую — до них вертаюся: і як уночі дідо помер, і як поховали То. Я вся була в дорозі, ні на що уваги не звертала, і не так погано на душі було. А зара’ тут зупинилась — і тяжче стало. Ось бабці нема... Ной утік! Просто пішов берегом річки з кінцями. Оце все — воно назад вертається. Бабця померла вбогою, поховали її як жебрачку. Ось і зара’ тяжко, без ножа ріже. Страшенно тяжко. Ной по річці пішов, далеко. Він не знав куди. Не знав, що То там чека. І ми не знаємо. Ніколи не взнаємо, чи живий він, чи мертвий. Ніколи не взнаємо. І Конні потай ушився. От раніше не потурала я цим спогадам, а тепер вони з голови не йдуть. Я радіти маю, бо ми у файному місці опинилися.

Батько дивився на її вуста, доки вона говорила. Очі в неї були заплющені.

— Пам’ятаю гори,— вела далі вона,— гостряки, зубчасті, пам’ятаю берег річки, яким Ной подався світ за очі. Пам’ятаю, які бадилинки були на могилі в діда. Колоду на фермі пам’ятаю, де ми курей різали,— перо до неї прилипло, дерево все покраяне, порубане, все почорніле від курячої крові.

Батько підтримав розмову їй у тон:

— А я сьо’дні качок бачив,— сказав він.— Клином летіли на південь — так високо. Такий файний мали вигляд. А ще чорних дроздів бачив — сиділи на дротах, а на парканах — голуби.— Мати розплющила очі й подивилася на нього. Він провадив: — А ще я маленький вихорець бачив — наче чоловік біжить, крутився в полі. А качки далі полетіли, на південь.

Мати всміхнулася.

— Пам’ята’ш? — сказала вона.— Пам’ята’ш, про що ми вдома завше говорили? Бути ранній зимі — так ми казали, коли бачили, як качки летять. Завше казали, що так буде, а зима коли наставала, тоді й наставала. А ми все’дно своєї: «Бути ранній зимі». І що ми хтіли сказати — піди взнай.

— А я бачив, як чорні дрозди на дротах сиділи,— сказав батько.— Так близько сиділи, притулилися рядком. І голубів бачив. От ніхто так спокійно, як голуб, не сидить... на паркані... на дротах... по двійко... рядком. А вихорець високо піднявся... наче чоловік біжить, витанцьовує в полях. Завше полюбляв на такі вихорці дивитися. А високий, у людський зріст.

— Не хочу згадувати, як там удома,— сказала мати.— Це більше не наш дім. І про Ноя ліпше забути.

— Він завше був не таким... ну, я про те... це моя провина.

— Я ж тобі казала — облиш, не згадуй. Мо’, він узагалі б не вижив.

— Але я повинен був знати.

— Припини негайно — сказала мати.— Ной диваком був. Мо’, ліпше ’му буде — жити на березі річки. Мо’, воно так і ліпше. Не можемо ми хвилюватися. Тут так файно, а мо’, і роботу одразу знайдете.

Батько вказав на небо.

— Диви: качок побільшало. Велика зграя.

І мати підхопила:

— Бути ранній зимі.— Вона захихотіла.— От завше так казали — а чому, не знаємо.

— А ось і Джон,— сказав батько.— Ну, присядь, Джоне.

До них приєднався дядько Джон. Він сів навпочіпки перед матір’ю.

— Ми нічо’ не знайшли,— сказав він. І до батька.— Згадав: іди, тебе Ел кличе. Каже, тре’ шину міняти. Тільки один шар покришки лишився.

Батько швидко підвівся.

— Сподіваюся, він зможе задешево її поміняти. У нас грошей негусто. А де Ел?

— А отуди йди, він там, на перехресті, праворуч, за рогом. Каже: здується шина, камера лусне, якщо нову покришку не купимо.

Батько пішов, а очі його стежили за польотом великої зграї диких качок у небесах.

Дядько Джон підняв із землі камінь, перекинув у долонях і знову підняв. Він не дивився на матір.

— Роботи нема,— сказав він.

— Ви ж ще не все роздивилися,— мовила мати.

— Ні, але ж об’яви скрізь висять.

— Ну, а Том, певно, роботу знайшов. Ще не вертався.

Дядько Джон припустив:

— Мо’, він пішов... як Конні чи Ной.

Мати різко глянула на нього, але потім погляд її пом’якшав.

— Що знаєш, те знаєш,— сказала вона.— І знаєш твердо. Том знайшов роботу і ввечері вернеться. Це правда.— Неня задоволено всміхнулася.— Хіба він не хороший хлопець! — сказала вона.— Хіба не хороший хлопець!

До табору стали повертатися автомобілі та вантажівки, і чоловіки юрмилися до санітарної частини. У кожного в руках були чисті комбінезон і сорочка.

Мати опанувала себе.

— Джоне, сходи пошукай чоловіка. Підіть до крамниці. Мені тре’ бобів, і цукру, і... шматок м’яса для печені, й моркви, і ще — скажи чоловіку... хай купить чо’сь смачного — неважливо чо’... але смачного — на вечерю. Сьо’дні ввечері в нас буде... буде смачно.

Розділ 23

ігранти, сновигаючи в пошуках роботи, прагнучи жити, завжди шукають задоволення, здобувають задоволення, винаходять задоволення і жадають розваг. Іноді розвага з’являлась у промові, й мігранти раділи духом від жартів. Це відбувалося в таборах на узбіччях, біля річкових берегів, поряд зі струмками, коло платанів — завжди знаходився оповідач, і люди збиралися біля маленьких багать, щоб послухати наділеного даром слова. І вони слухали розповіді, і їхня увага надавала цим історіям величі.

Я був у рекрутах проти Джеронімо[24]...

І люди слухали, і в їхніх ясних очах віддзеркалювалося полум’я багать, яке догоряло.

Ці індіяни виверткі були — слизькі, як змії, не чути їх і не видно. Через сухе листя пройдуть — і не шелеснуть. А от спробуйте так зробити.

Люди слухали це і згадували, як під ногами шурхотить сухе листя.

А потім пора року змінилася, небо хмарами заволокло. Не той час для бою. Хтось чував, аби армія тоді воювала? Хоч десять шансів армії дай — а все єдно на обидві ноги шкандибатиме. Аж три полки посилали, аби сотню індіянів убити — завжди