Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

через унітаз. А я зара’ піду і скажу, як ти обізвала оцих леді.

По обличчю Руті майнула тінь страху.

— Ні, не тре’. Я знала, що ти унітаз не зламав, от і наскаржилася.

— Не знала ти нічо’,— сказав Вінфілд.

Руті мовила:

— Давай усе роздивимося.

Вони пройшли повз вишикувані намети, зазираючи до кожного, витріщаючись із розумним виглядом. У кінці проходу було розчищене місце під майданчик для крикету. Там із захватом грали десятка півтора дітей. Перед наметом на лавці сиділа літня дама і спостерігала за грою. Руті з Вінфілдом кинулися до дітей.

— Візьміть нас у гру,— закричала Руті.— Візьміть нас.

Діти подивилися на неї. Дівча з кісками, схожими на щурячі хвостики, відповіла:

— У наступну партію.

— Я зара’ хочу,— крикнула Руті.

— Ну, не можна. Лише в наступній партії.

Руті грізно рушила на майданчик.

— Я гратиму,— сказала вона.

Щурохвоста міцно вчепилася в молоток. Руті скочила до неї, ударила, штовхнула і вихопила молоток.

— Сказала ж, гратиму,— переможно заявила вона.

Літня дама підвелась і вийшла на майданчик. Руті люто насупилася; її руки все міцніше стискали молоток.

— Хай грає — як Ральф того тижня,— сказала дама.

Діти покидали молотки і мовчки юрбою пішли з майданчика. Стали на віддалі й почали дивитися на неї безпристрасними поглядами. Руті подивилась їм услід. Потім ударила по кулі й побігла за нею.

— Сюди, Вінфілде. Бери дрючок,— покликала вона.

І тут Руті з подивом побачила: Вінфілд приєднався до інших дітей і теж дивився на неї безпристрасним поглядом. Вона демонстративно вдарила по кулі ще раз. Здійнялася велика курява. Руті вдавала, що їй дуже весело. А діти стояли і споглядали. Руті поставила поряд дві кулі та вдарила по обох, а потім відвернулась од поглядів, які спостерігали за нею — і зненацька розвернулася. Раптом вона посунулася на дітей, тримаючи в руці молоток.

— Ідіть гратися,— вимагала вона.

Вони мовчки позадкували. Якусь мить вона дивилася на них, а потім жбурнула молоток на землю і з плачем побігла додому. Діти повернулися на майданчик.

Дівча з кісками сказало Вінфілду:

— Можеш грати в наступній партії.

Літня жінка попередила їх:

— Якщо вона повернеться і поводитиметься як слід, теж беріть її в гру. Ти теж була така затята, Еммі.

І гра тривала, а в наметі Джоудів гірко ридала Руті.

антажівка рухалася вздовж гарної дороги, повз фруктові сади, де наливалися персики, повз виноградники з білими й зеленими гронами, повз рівно висаджені горіхові дерева, які розкинули гілля шатрами, затіняючи шлях. Біля кожних воріт Ел уповільнював їзду, і на кожних воротах була вивіска: «Робітників не треба. Стороннім вхід заборонено».

— Тату,— сказав Ел,— таж у них неодмінно робота має бути — коли фрукти достигнуть. Ну й кумедні — кажуть, що робітників не тре’, перш ніж спитаєте.

Він уповільнив рух.

— А мо’, зайдемо, розпитаємо,— сказав батько,— усе’дно запитаємо, мо’, вони знають, де є робота. Певно, так і зробимо.

По узбіччю йшов чоловік у синьому комбінезоні та синій сорочці. Ел пригальмував поряд.

— Ей, містере,— звернувсь Ел.— Чи не знаєте, де можна роботу знайти?

Чоловік зупинився та посміхнувся; у нього в роті бракувало передніх зубів.

— Ні,— відповів він.— А ви? Я тут уже тиждень блукаю — нічого не знайшов.

— А ви в урядовому таборі живете? — спитав Ел.

— Так!

— Ну, тоді залазьте в кузов, разом шукатимемо.

Чоловік переліз через борт і сів на матрац.

— Передчуття маю,— сказав батько,— що роботу не знайдемо. Але, думаю, нам тре’ шукати. Хоча навіть не знаю де.

— Тре’ було попитати в інших у таборі — сказав Ел.— Як ви, дядьку Джоне?

— Усе болить,— відповів той.— Усе болить, але я сам винен. Піду туди, де не накличу покарання на власних кревних.

Батько поклав руку на коліно дядькові Джону.

— Слухай,— сказав він,— не йди нікуди. Усіх втрачаємо: дід і бабця — померли, Ной і Конні — дременули, а проповідник — у в’язниці.

— Щось мені каже, що проповідника ми ще здибаємо,— сказав Джон.

Ел намацав кульку на важелі перемикання швидкостей.

— Вам недобре,— озвався він,— от і виникають у вас різні передчуття. Та чорт з цим. Повернімося, перебалакаймо, дізнаймося, де інші працюють. А то це все’дно що полювати на скунсів під водою.— Він загальмував, висунувсь у вікно і крикнув: — Ей, містере! Слухайте! Ми вертаємось у табір, спитаємо, де можна роботу знайти. Чого задарма бензин палити.

Чоловік перехилився через борт вантажівки.

— Та цілком згоден,— озвався пасажир.— А то я свої ходулі по кісточки стер... І ніхто навіть не відповів.

Ел розвернувся посеред дороги і поїхав назад. Батько мовив:

— А матері так прикро буде, особливо як Том так скоро знайшов роботу.

— Мо’, він нічо’ не знайшов,— заперечив Ел.— Мо’, він теж просто ходить шукає. От якби мені знайти роботу в гаражі. Швидко б там навчився, і так полюбляю цю справу.

Батько гмикнув, і вони рушили мовчки назад у табір.

Коли комітет пішов, мати сіла на ящик навпроти намету і безпорадно подивилася на Ружу Шаронську.

— Ну,— промовила вона,— ну, сто років зі мною вже так добре не велися. Хіба не файні ці леді?

— А я працюватиму в дитячій кімнаті,— сказала Ружа Шаронська.— Вони мені розказали. Усе дізнаюся про те, як дітей глядіти, і сама навчуся.

Мати в захваті кивнула, здивована чуду.

— Хіба не файно, якби наші чоловіки роботу знайшли? — мовила вона.— Працюватимуть — і бодай трохи грошей приноситимуть.— Її очі дивилися кудись у простір.— Роботу знайдуть в іншому місці, а ми — тут робитимемо, з гарними людьми. Перш за все, як на ноги станемо, купимо грубку — хорошу. За це небагато тре’. А потім новий намет поставимо — великий, і, мабуть, ще можна притерті пружинні матраци. І під цим наметом їстимемо. А щосуботи ходитимемо на вечірки з танцями. Сказали, можна інших запрошувати, як схочемо. От, може, у нас і друзі будуть, яких можна запросити. Мо’, наші чоловіки з такими познайомляться, можна буде запросити.

Ружа Шаронська подивилася на дорогу.

— Ота леді казала, що я дитинку втрачу...— почала була вона.

— Припини,— застережливо сказала мати.

Ружа Шаронська стиха мовила:

— Я її бачила. Мабуть, вона знову прийде сюди. Так! Ось вона йде.