Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

туалетним папером. У статуті сказано, що звідси не можна нічого забирати.— Вона різко клацнула язиком.— Увесь табір дає гроші на туалетний папір.— На мить вона змовкла, а потім була змушена зізнатися: — Четверта частина найбільше його використовує. Хтось краде. Про це вже говорили на жіночих зборах: «У дамській убиральні четвертої частини забагато використовують». Отак прямо на зборах і сказали!

Мати стежила за розмовою, затамувавши подих.

— Крадуть — а нащо?

— Ну,— відповіла Джессі,— у нас і раніше неприємності траплялись. От останнім разом виявили, що троє дівчаток маленьких з паперу роблять ляльок. Ну, ми їх підловили. Але тепер не знаємо, хто краде. Щойно рулон повісимо — його і сліду нема. Про це на зборах говорили. Одна пані запропонувала зробити маленький дзвіночок: хай дзвонить щоразу, як рулон обертається. Тоді час розрахуємо, скільки кому треба.— Вона похитала головою.— Ради собі не дам,— сказала вона.— Увесь тиждень у мене це в голові. Хтось краде туалетний папір з четвертого блоку.

З порога почувся плаксивий голос:

— Місіс Булліт.

Комітет обернувся.

— Місіс Булліт, я чула, що ви казали.

У дверях стояла розпашіла спітніла жінка.

— Я не могла зізнатися на зборах, місіс Булліт. Просто не могла. Вони б усі реготались або ще гірше.

— Про що це ви? — Джессі насунулася на неї.

— Ну... ми... всі... може... це ми винні. Але ми не крадемо, місіс Булліт.

Джессі насувалася на неї, і тепер на обличчі в розкаяної грішниці від збудження бісеринками виступив піт.

— Не можемо інакше, місіс Булліт.

— Ану поясніть, що ви маєте на увазі,— сказала Джессі.— Наш блок зазнав ганьби через туалетний папір.

— Це вже цілий тиждень, місіс Булліт. Але нічо’ не можемо вдіяти. Ви знаєте, у мене п’ять дівчаток.

— І що вони роблять з папером? — зловісно і з притиском спитала Джессі.

— Та вони тільки ним користуються. Чесне слово, користуються — і все.

— Вони не мають права! Чотирьох-п’яти папірців цілком достатньо. Так що з ними таке?

Розкаяна грішниця забелькотіла:

— Пронос. У всіх п’ятьох. Скрутно нам, грошей нема. А вони їли зелений виноград. І в усіх п’ятьох пронос почався. І от у них що десять хвилин біганина.— Вона додала на захист дітей: — Але вони не крадуть.

Джессі зітхнула.

— Ви повинні були сказати,— мовила вона.— Повинні були. Ось наш четвертий блок зазнав ганьби, тому що ви нічого не пояснили. У будь-кого може бути пронос.

Смиренний голос скиглив далі:

— Ніяк їх не втримаю, аби не запихалися зеленим виноградом. А їм усе гіршає і гіршає.

Елла Саммерс вибухнула:

— Так треба медичної допомоги. Хай звернуться до медсестри!

— Елло Саммерс,— урвала її Джессі,— я вже казала вам, що ви не голова комітету.— Вона знову обернулася до маленької жінки, червоної як рак: — Хіба у вас нема грошей, місіс Джонс?

Та сором’язливо опустила очі долу.

— Ні, але ми скоро знайдемо роботу.

— А тепер вище голову,— сказала Джессі.— Це не злочин. Ось тут за два кроки Відпетч, там крамниця — підіть туди і візьміть бакалії. У таборі лишилося двадцять доларів кредиту. Ви можете взяти на п’ятірку. А борг повернете Центральному комітету, коли станете на роботу. Місіс Джойс, ви ж це знали,— суворо додала вона.— Як ви допустили, що ваші дочки голодують?

— Ми ніколи не приймали доброчинності,— відповіла місіс Джонс.

— Це не доброчинність, самі знаєте,— обурилася Джессі.— У нас уже таке було. У цьому таборі доброчинністю не займаються. Жодної доброчинності не буде. Тепер ідіть, візьміть собі продуктів, а потім принесете нам рахунок.

Місіс Джонс несміливо запитала:

— А якщо ми не зможемо заплатити? У нас уже давно нема роботи.

— Заплатите, якщо зможете. А не зможете — це ні нас, ні вас не повинно хвилювати. Ось один поїхав з табору, а за два місяці надіслав гроші. Ви не маєте права допускати, аби ваші доньки голодували тут, у таборі.

Місіс Джонс налякалася.

— Так, мем,— пролебеділа вона.

— Візьміть у крамниці трохи сиру для ваших дівчаток,— наказала Джессі.— Це допоможе від проносу.

— Так, мем.

І місіс Джонс прослизнула до виходу.

Джессі розгнівано обернулася до комітету.

— Вона не має права так опиратися. Не має права, вона ж серед своїх.

— Вона ж тут ще недавно,— сказала Енні Літлфілд.— Може, не знала. Може, раніше вона раз чи два користувалася доброчинністю. А тепер,— провадила Енні,— не намагайтеся заткнути мені рот, Джессі. Я маю право говорити.— Вона впівоберта стала до матері.— Якщо раз прийняти благодійність, це буде як опік на тілі — тавро, якого не виведеш. Ми доброчинністю не займаємось, але якщо ви її бодай раз приймете, в житті не забудете. Б’юсь об заклад — Джессі ніколи її не приймала.

— Ні, ніколи,— погодилася Джессі.

— Ну, а я — так,— сказала Енні.— Тої зими ми голодували — і я, і старий мій, і малята. На вулицю глянеш — злива. Нам тоді один порадив звернутися до Армії спасіння.— У її очах спалахнула лють.— Голодували ми... а вони змусили на череві повзати за їхню вечерю. Принижували нас. Вони... ненавиджу їх! А може... і місіс Джонс колись прийняла благодійність. Може, вона не знала, що в нас не так. Місіс Джоуд, у нашому таборі ми нікому не дозволимо отак себе вивищувати за рахунок інших. Не дозволимо щось іншому давати. Можна здати табору, а табір уже сам розподілить, кому що треба. Ніколи в нас не буде ніякої благодійності! — Її захриплий голос аж зривався від злоби.— Ненавиджу їх,— повторила вона.— Ніколи не бачила, щоб мого чоловіка принижували, але Армія спасіння зробила саме це.

Джессі кивнула.

— Я чула про таке,— тихо сказала вона.— Чула. Нам треба все показати місіс Джоуд.

Мати озвалася:

— Певна, що тут усе файно.

— Ходімо до швацької майстерні,— запропонувала Енні.— Там дві машини. На них і ковдри стьобають, і сукні шиють. Вам сподобається там працювати.

оли прийшов комітет, Руті з Вінфілдом якось непомітно зникли з поля зору.

— Мо’, з ними підемо — послухаємо, що вони дорогою говоритимуть? — запропонував Вінфілд.

Руті схопила його за руку.

— Ні,— промовила вона.— Нас через цих сучих дочок помили. Нікуди я з ними не піду.

Вінфілд парирував:

— А ти на мене наскаржилася