Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

Мати втупилася в неї:

— Хто тобі отакого наговорив?

— Леді одна, була тут щойно. А той низенький, у білому костюмі, потім прийшов і сказав, що те не тому сталося.

Мати нахмурилася.

— Руже,— сказала вона,— ану припини себе троюдити. Ти жалієш себе, легко до сліз доводиш. Не знаю, що з тобою. У нас у роду ніхто таким не був. Вони все приймали з сухими очима. Б’юсь об заклад, що це Конні тебе збаламутив. Такий зверхній був, не подобалося, бачте, йому в нас.— І вона суворо додала: — Руже, ти лише одна людина, а навколо ж інші є, багато. Тримайся, щоб належне місце зайняти. Знала я таких, які зі своїми гріхами носилися, та навіщо їм тре’ було все те перед очі вивалювати — тягарем були, перед лицем Господа вважали, ніби вони великі цабе, порошинки в оці — ото про них тільки й гадки.

— Але, ма’...

— Ні. Ану рот на замок і до роботи берися. Не таке ти велике цабе, аби отак перейматися, ніби Господу тільки до тебе й діла. От задам тобі прочухана, як не перестанеш себе троюдити.

Потім вона підмела золу в ямку від кострища, почистила складене каміння вогнища. І тут побачила комітетниць, які прямували стежкою.

— За роботу,— сказала вона.— Он леді йдуть. Берися за роботу, щоб я тобою пишалася.

Мати більше не дивилася на дорогу, але відчувала, що комітетниці наближаються.

Уже не було жодних сумнівів, що то вони — три дами, умиті та вбрані в найкращий одяг: худа жінка, з рівним волоссям, в окулярах у сталевій оправі; поряд — маленька пухкенька пані, сива, кучерява, з невеликими, мило складеними вустами; а ще — леді, справжня велетка, ширококоста, з широким задом, об’ємним бюстом, схожа на возовика, дужа і впевнена. Комітет ішов по дорозі, тримаючись гідно.

Мати стояла до них спиною, коли жінки наблизилися. Вони зупинилися, розвернулися до матері та стали в ряд. І велетка прогула басом:

— Ранок добрий — місіс Джоуд, якщо не помиляюся?

Мати обернулася, ніби її захопили розполохом.

— Ага, так... так, це я. Відки ви знаєте, як мене звуть?

— Ми комітет,— сказала велетка.— Жіночий комітет санітарної частини номер чотири. Ми дізналися ваші дані в офісі.

Мати захвилювалася:

— У нас тут нема ще порядку. Для мене честь, якщо ви сядете тут, а я зготую кави.

Пухка жінка попросила:

— Назвіть і наші імена, Джессі. Відрекомендуйте нас місіс Джоуд. Джессі — голова комітету,— пояснила вона.

Джессі мовила офіційним тоном:

— Місіс Джоуд, це — Енні Літлфілд, це — Елла Саммерс, а я — Джессі Булліт.

— Рада знайомству,— мовила мати.— Чи волієте сісти? Хоча в нас нічо’ нема,— схопилася вона.— Але я приготую кави.

— О ні,— формальним тоном відповіла Енні.— Не турбуйтеся. Ми тут на дві хвилинки буквально зайшли — подивитися, як ви облаштувались, і постараємось, аби ви почувались як удома.

Джессі Булліт строго промовила:

— Енні, я була б вам вдячна, якби ви пам’ятали, що голова — я.

— О! Аякже, аякже. Але наступного тижня — моя черга.

— Ну, тоді зачекайте на наступний тиждень. Ми щотижня міняємося,— пояснила вона матері.

— Ви певні, що не хоч’те кави? — безпорадно спитала мати.

— Ні, спасибі.— Джессі перебрала на себе відповідальність.— Ми спершу вам покажемо санітарну частину, а потім, якщо ваша ласка, запишемо до жіночого клубу, дамо обов’язки. Звісно, якщо ви не проти долучитися.

— А це... це багато коштує?

— Платити не треба — просто працювати. А коли з вами ближче познайомляться, то, може, і до жіночого комітету оберуть,— перебила її Енні.— От Джессі, скажімо, не лише в нас на дільниці. Вона і в загальному табірному жіночому комітеті.

Джессі гордовито всміхнулася.

— Обрана одноголосно,— сказала вона.— Ну, місіс Джоуд, мабуть, тепер розкажемо вам, як у нас у таборі.

Мати представила:

— А це моя дочка, Ружа Шаронська.

— Вітаємо,— сказали всі.— Ходімо з нами.

Велетка Джессі заговорила, і в голосі її чулися гідність і доброта, а поведінка була відрепетирувана.

— Ви не думайте, що ми ліземо не у свою справу, місіс Джоуд. У цьому таборі багато такого, чим усі користуються. Ми самі для себе зробили правила і виконуємо. Тепер підемо до санчастини. Там теж багато такого, чим усі користуються, і всі мають дбати про це.

Вони пішли до відкритого помешкання, де були балії для прання — двадцять штук. Вісім уже були зайняті: жінки, нахилившись над ними, прали одяг, і на чистій бетонній підлозі височів стос віджатої одежі.

— Тепер ви можете тут усім користуватися, коли хочете,— сказала Джессі.— Просто прибирайте за собою.

Жінки, які прали, з інтересом поглянули на новеньку. Джессі гучно оголосила:

— Це місіс Джоуд, а це — Ружа. Вони житимуть у нас.

Усі хором привітались, а мати вклонилась і зробила невеличкий кніксен зі словами:

— Рада знайомству.

Джессі повела комітет до туалетів і душової.

— Я тут щойно була,— сказала мати.— Душ прийняла.

— Так для того він і потрібен,— відповіла Джессі.— Правила ті самі: треба по собі прибирати. Щотижня новий комітет усе тут швабрами драїть. Може, ви будете в цьому комітеті. Треба приносити своє мило.

— Тре’ нам купити,— сказала мати.— У нас усе закінчилося.

Голос Джессі зазвучав майже побожно:

— А ви колись оцим користувалися? — спитала вона, указуючи на туалетні кабінки.

— Так, мем. Якраз уранці.

— Добре,— зітхнула Джессі.

— Тут було на тому тижні...— почала Елла Саммерс.

Джессі суворо перервала її:

— Місіс Саммерс, я розповім.

Елла не опиралася.

— О, звісно.

— Того тижня,— сказала Джессі,— коли ви головували, то розповідали. Буду вдячна, якщо надасте мені слово на цьому тижні.

— Ну, розкажіть, що зробила ота леді,— мовила Елла.

— Добре,— почала Елла,— це не справа комітету — пліткувати та теревені правити, але я жодного імені не назву. Того тижня сюди приїхала одна леді, комітет з нею ще не поговорив — так вона взяла старі штані свого чоловіка, засунула в унітаз і каже: «Страшенно низько, зовсім низько. У три дуги зігнешся,— каже.— Чому вони вище не побудують?»

Жінки з комітету зверхньо всміхнулися.

Елла втрутилась:

— Сказала: «Сюди за раз нічо’ не ввійде».— І витримала суворий погляд Джессі.

Та провадила:

— У нас є ще проблеми з