Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

можу сказати, зле це чи добре. Є добрі люди, які кажуть, що про Немовля-Христа грати — це нічого такого. Але... не можу так прямо сказати. Однак там не було про Немовля-Христа. От це гріх був, диявольська омана. Викривлялися, вихилялися, удавали тих, ким не є. Танцюють, затискаються, обіймаються.

Ружа Шаронська зітхнула.

— І не те щоб таких дрібка якась була, ні,— вела далі засмагла жінка.— Тих, на кому ще благодать лишилася, на кому кров Агнця,— тих на пальцях перелічиш. Тільки не вважай, що оцим грішникам заблудлим так Господь усе й простить — ні. Він карбує на скрижалях їхні гріхи, гріх до гріха, а потім за все покарання воздасть. Бог пильнує — за всіма невсипущо пильнує, і я теж пильную. Він двох уже покарав.

Ружа Шаронська видихнула:

— Покарав?

Голос засмаглої жінки все міцнішав, несамовитість зростала.

— Я сама бачила. Була тут одна дівчина, теж при надії, от як ти. Вона у виставі грала, лицедійкою була, обіймалася, коли танцювала. І,— голос її став суворим і зловісним,— уся висохла, як скіпка, шкіра та кістки від неї лишились... і вона дитя мертвим привела.

— Ой леле! — сполотніла Ружа.

— Так, мертвим, усе в крові. Звісно, ніхто з нею і слова мовити після того не хтів. Ну й довелось їй поїхати. І не схаменешся, як гріх тебе схопить. Це так. А ще й інші були — і їх так само Божа кара спіткала. От одна теж стала шкіра та кістки, і — знаєш що? Одної ночі вона щезла. А за два дні повернулася. Каже, у гості їздила. А дитини нема, черево як спало. Знаєш, що я міркую? Управитель її забрав, одвіз і допоміг плід скинути. Він не вірить у гріх. Сам мені так і казав. Каже, що гріх — це коли голодують. Гріх — коли в холоді живуть, бідують. Каже — переповідаю, що він говорив — «я Божої десниці в цих речах не бачу» — отак і одчитує. Казав, що ті дівчата так виснажилися, бо не їли досита. Ну, я його і направила на путь істинну.— Вона звелася на ноги й відійшла. Очі її набули гострого виразу. Тицьнула шкарубким вказівним пальцем Ружі Шаронській просто в обличчя.— Я йому й кажу: «Відійди!» Кажу: «Знаю: диявол у цьому таборі біснується. Тепер бачу, хто тут диявол. Відійди, сатано!» — отак відповідаю. Христом клянуся — він одступив! Затремтів увесь, аж ходором заходив. Каже: «Будь ласка! Будь ласка,— каже,— не робіть людей нещасними».— «Нещасними? — одказую.— А як же їхні душі? А мертві немовлята цих нещасних грішниць — отих лицедійок, які душі свої занапастили, у виставі кривляючись?» А він лише поглянув, а потім усміхнувся так жалюгідно — і геть пішов. Збагнув, що стрівся з правдивою пророчицею, Божим свідком. Кажу йому: «Я тут Ісусові помагаю за всім придивлятися. Ви всі грішники, пильнуйте дітей у череві, остерігайтеся гріха».— Вона взяла свою коробку з брудним одягом.— Ти все чула. Я тебе попередила. Не забувай, що у тебе в череві дитя, остерігайся гріха.

І вона велично, як монумент, попрямувала геть, а очі в неї сяяли доброчесністю. Ружа Шаронська дивилась їй услід, а потім сховала обличчя в долонях і захлипала. Біля неї почувся лагідний голос. Вона засоромлено підвела очі. Це був низенький управитель у білому костюмі.

— Заспокойся,— мовив він.— Заспокойся.

Її очі заволоклися сльозами.

— Але ж я таке робила,— вигукнула вона.— Танцювала обійнявшись. Я їй не сказала. У Саллісо танцювала. Ми з Конні там були.

— Заспокойся,— повторив він.

— А вона каже, я дитя втрачу.

— Я знаю про неї. І за нею придивляюся. Вона жінка нічого, але робить людей нещасними.

Ружа Шаронська хлюпнула носом.

— Вона знала двох дівчат, які дітей не доносили — просто отут, у таборі.

Управитель присів навпочіпки напроти неї.

— Слухай,— почав він.— Я їх теж знаю. Вони були виснажені, бо дуже голодували і надто зморилися. Вони забагато і тяжко наробились. І їхали на вантажівках по тряских дорогах, через кучугури. Ці дівчата були хворі. Але це не їхня провина.

— Але вона сказала...

— Не переймайся. Просто вона скандалістка.

— Але вона каже, що ви диявол.

— Та знаю, що вона каже. Тому що я не дозволяю їй робити людей нещасними.— Він поплескав Ружу по плечу.— Не переймайся. Насправді вона нічого не знає.

І він швидко попрямував далі. Ружа Шаронська дивилась йому вслід; його худі плечі посмикувались у такт ході. Вона досі спостерігала за його сухорлявою постаттю, коли повернулася мати — чиста й рожева, мокре розкуйовджене волосся забране у вузол. Вона вбралась у свою квітчасту сукню й старі потріскані туфлі, а у вуха вділа маленькі сережки.

— Я це зробила,— сказала вона.— Стою — а тепла вода зі стелі так і ллється, мене миє. Ті леді сказали, що можна це робити коли завгодно, щодня. А з жіночого комітету був хтось?

— Де там! — відповіла молодиця.

— А ти тут розсілась і ні за холодну воду не берешся, намет занехаяла! — Доки мати це говорила, збирала олов’яні тарілки.— Ми маємо бути у формі,— сказала вона.— Ну ж бо, ворушися! Ось мішок, підмети ним отут, біля намету.— Вона прибрала начиння, поклала тарілки та інше до ящика, а ящик віднесла до намету.— Акуратно застели матраци,— наказала.— Ой, доповім я тобі: ніколи ще так файно не почувалася, як під душем.

Ружа Шаронська з похмурим виглядом виконувала накази.

— Як ви гадаєте: Конні сь’одні вернеться?

— Мо’, так... а мо’, й ні. Нічо’ не можу сказати.

— А ви певні, що він знає, де нас шукати?

— Аякже.

— Ма’... а ви не думаєте... чи не вбили його... коли табір підпалили?

— Ні,— твердо відповіла мати.— Він меткий, бігає, куди ніс поведе, як куцохвостий теліпається, сам крутій, наче лис.

— Якби ж то він прийшов.

— Прийде — то прийде.

— Ма...

— Ліпше б ти до роботи стала.

— А як ви гадаєте... танці та вистави... це грішно — грати? Я від цього дитину не втрачу?

Мати відірвалась од роботи і вперлася руками в боки.

— Та про що це ти тепер торочиш? Ти ж ніколи у виставі на тіятрі не грала.

— Ну, тут кілька людей грали, а одна молода — так вона дитину стеряла... породила мертву... усю