Джоан Роулінг - Шовкопряд, Джоан Роулінг

на неї? — спитав Фенкорт з характерною кислою усмішкою.— Я, здається, вже за рік про неї забув.

— Чому вона відмовилася покинути Квайна, коли ви її про це попросили? — спитав Страйк.

Він не бачив, чому не говорити прямо з чоловіком, який оголосив про власні корисливі мотиви протягом перших секунд знайомства.

— Не те щоб я просив її покинути Квайна,— відповів Фенкорт розмірено, ніби оглядаючись на невидимого стенографіста.— Я просто пояснив, що не можу перебувати в її агенції одночасно з ним, і пішов.

— Розумію,— сказав Страйк, який знався на дріб’язкових чварах.— Чому, на вашу думку, вона вас так просто відпустила? Ви ж були більшою рибиною, хіба ні?

— Гадаю, слушно буде сказати, що я був баракудою, а Квайн — хіба рибкою-колючкою,— з кривим усміхом відповів Фенкорт,— але бачте, Ліз спала з Квайном.

— Правда? Я про таке не знав,— мовив Страйк, знімаючи ковпачок з ручки.

— Ліз вступила до Оксфорда,— пояснив Фенкорт,— висока, кремезна дівчина, яка допомагала батькові каструвати бичків і робила тому подібні речі на північних фермах. Вона до сказу хотіла лягти з кимсь у ліжко, але ніхто не спокусився. Вона мала прихильність до мене — чималу прихильність. Ми ходили на той самий курс, то була соковита якобінська інтрига, яка панянку дуже заводила,— та я ніколи не відчував охоти позбавити її цноти. Ми лишилися друзями,— мовив Фенкорт,— а тоді вона заснувала власну літературну агенцію, і я познайомив її з Квайном. Той мав славу любителя, так би мовити, вибивати денце діжки — в сексуальному сенсі. Сталося те, що й мало статися.

— Дуже цікаво,— прокоментував Страйк.— І багато людей у курсі?

— Не думаю,— відповів Фенкорт. — Квайн уже був жонатий на своїй... згубниці, ми ж можемо так про неї сказати? — замислився він.— Гадаю, «згубниця» звучить сильніше, ніж «дружина», коли йдеться про близькі стосунки? А Ліз, мабуть, залякала його страшними покараннями, які на нього чекатимуть, коли, як у нього було заведено, пащекуватиме про її вподобання в ліжку. Мабуть, ще й мала надію все-таки переконати мене переспати з нею.

Що це, спитав себе Страйк, сліпе марнославство, констатація факту чи суміш першого й другої?

— Вона все дивилася на мене отак волооко, чекала, сподівалася...— провадив Фенкорт, і жорстока гримаса скривила йому губи.— Коли померла Еллі, Ліз зрозуміла, що, навіть убитий горем, я їй не піддамся. Гадаю, вона не могла витримати навіть думку про роки целібату попереду, тож трималася за хоч якісь штани.

— Ви бодай раз розмовляли з Квайном після того, як пішли з її агенції? — спитав Страйк.

— У перші роки по смерті Еллі він тікав геть з будь-якого бару, щойно я заходив,— відповів Фенкорт.— Кінець кінцем набрався сміливості й уже міг сидіти зі мною в тому самому ресторані, тільки все поглядав, нервував. Ні, гадаю, ми відтоді не розмовляли,— сказав він, ніби йшлося про якусь дрібницю.— Вас поранили в Афганістані, так?

— Так,— відповів Страйк.

Мабуть, подумав він, з жінками цей зважено-пильний погляд і працює. Можливо, Оуен Квайн дивився на Кетрин Кент і Піппу Міджлі такими самими голодними вампірськими очима, розповідаючи, що напише про них у «Бомбіксі Морі»... а в них сиротами обсипало шкіру на думку про те, що частинки їхніх душ і життів будуть увічнені в бурштині авторської прози...

— Як це сталося? — спитав Фенкорт, роздивляючись Страйкові ноги.

— Саморобний вибуховий пристрій,— відповів Страйк.— А що Тальгарт-роуд? Ви з Квайном спільно володіли будинком. Хіба ви не повинні були обговорювати пов’язані з ним справи? Ви ніколи не зустрічалися там випадково?

— Жодного разу.

— Ви заходили туди подивитися, що і як? Ви володіли ним... скільки років?

— Двадцять чи двадцять п’ять років, десь близько того,— байдуже відповів Фенкорт.— Ні, я не заходив усередину, відколи помер Джо.

— Гадаю, поліція питала вас про жінку, яка восьмого листопада буцімто бачила вас неподалік?

— Так,— коротко відповів Фенкорт.— Вона помилилася.

Поруч актор і досі гучно й енергійно щось розповідав:

— ...ну, думаю, все! Я ж навіть не бачу, куди, бляха, біжу, піску повні очі...

— Тобто ви не були в тому будинку з вісімдесят шостого року?

— Ні,— нетерпляче відповів Фенкорт.— Власне, ні мені, ні Оуену він ніколи не був потрібен.

— Чому?

— Бо наш друг Джо помер там за надзвичайно похмурих обставин. Він ненавидів шпиталі, відмовлявся від лікування. Коли тяма йому вже зрадила, будинок був у преогидному стані, а він, колись утілення Аполлона, перетворився на мішок кісток, і шкіра його... То був незугарний кінець,— підсумував Фенкорт,— а Денієл Чард ще й...

Обличчя Фенкорта скам’яніло. Він дивно ворухнув щелепою — ніби буквально жував несказані слова. Страйк чекав.

— Денієл Чард — цікава людина,— заговорив по паузі Фенкорт, докладаючи відчутних зусиль, щоб вийти з глухого кута, куди сам себе завів.— Гадаю, його образ, виведений Оуеном у «Бомбіксі Морі» — з усіх найменш вдалий... утім, літературознавці майбутнього навряд чи шукатимуть у «Бомбіксі Морі» витончені характери, правда ж? — зі смішком додав він.

— А як би написали Денієла Чарда ви? — поцікавився Страйк, і Фенкорта це ніби заскочило зненацька. Хвильку подумавши, він відповів:

— Ден — найбільш недовершений чоловік, що я знаю. Він працює у сфері, де має компетенцію, але не має щастя. Він жадає юначих тіл — але зважується хіба що малювати їх. Ден сповнений заборон і відрази до себе, й це пояснює нерозумну й істеричну реакцію на виведену Оуеном карикатуру на нього. Дена тиранила мати, світська левиця і справжній монстр. Хотіла, щоб патологічно сором’язливий син перейняв родинну справу. Гадаю,— закінчив Фенкорт,— я б з того всього зробив щось цікавіше.

— Чому Чард відмовив Норту в публікації? — спитав Страйк. Фенкорт знову ніби щось прожував, тоді мовив:

— Мені Денієл Чард, знаєте, подобається.

— У мене склалося враження, що в якийсь момент мала місце образа,— сказав Страйк.

— Звідки у вас така думка?

— Ви на ювілеї «Ропер-Чарда» у промові сказали, що й подумати не могли, що там опинитеся.

— А ви там були? — різко спитав Фенкорт, а коли Страйк кивнув, спитав: — Нащо?

— Шукав Квайна,— пояснив Страйк.— Його дружина найняла мене, щоб його знайти.

— Але, як нам відомо, вона прекрасно знала, де він.

— Ні,— заперечив Страйк,— не думаю, що знала.

— Ви щиро вірите в