Стівен Кінг - Салимове Лігво

жодну з цих подій. На його поораному, із западинами очей обличчі відбивалися речі, які, як він думав, діялися там, надворі. На шиї в нього висіли хрест, медальйон святого Христофора і знак миру. Паркінс не знав напевне, чому він їх на себе одягнув, але з ними йому було спокійніше. Він думав, що коли переживе цю ніч, завтра поїде звідси геть, залишивши свій значок на полиці поряд з низкою ключів.

Мейбел Вертс сиділа за своїм кухонним столом — перед нею чашка захололої кави, жалюзі вперше за багато років опущені, лінзи її бінокля прикриті ковпачками. Вперше за шістдесят років їй не хотілося ні щось піддивитися, ні чогось підслухати. Ця ніч кишіла смертельними перегудами, яких вона не хотіла чути.

У відповідь на телефонний дзвінок (зроблений, коли його дружина ще була жива), Білл Нортон їхав у Камберлендський шпиталь, і обличчя в нього було задерев’янілим, незворушним. На вітровому склі рівномірно клацали двірники, відмітаючи дощ, який тепер значно подужчав. Білл намагався ні про що не думати.

Були й інші в місті, які або спали, або не стуляли очей неторкнутими. Більшість неторкнутих були самотніми людьми без родичів чи близьких друзів у Лігві. Чимало з них навіть не підозрювали, що щось відбувається.

Однак ті, хто не спав, повмикали у себе все світло, і людину, яка б їхала крізь місто (а кілька легковиків дійсно проїхали, прямуючи до Портленда або якихось місцин на півдні), могло вразити це маленьке поселення, таке схоже на інші по дорозі, з його дивно розсипаними крихтами повністю освітлених обійсть у цей замогильний час ночі. Такий проїжджий, мабуть, пригальмував би подивитися, де тут пожежа або якась аварія, але, не побачивши нічого, додав би швидкості й викинув це собі з голови.

Ось яка химерія: ніхто з тих, котрі не спали в Єрусалимовому Лігві, не знали правди. Якась жменька їх могли щось підозрювати, але навіть їхні підозри були такими ж непевними і несформованими, як тримісячний ембріон. Проте вони не вагаючись полізли до шухлядок бюро, до коробок на антресолях або до скриньок з біжутерією у спальні, щоби нашукати будь-які релігійні символи-обереги, які там можуть знайтися. Вони робили це не думаючи — так, як людина, яка довго веде машину на далеку відстань, починає співати, сама не знаючи, що вона співає. Вони повільно, неначе їхні тіла стали скляними й крихкими, переходили з кімнати до кімнати і вмикали всі лампи, і не дивилися крізь свої вікна. Це понад усе інше. Вони не дивилися крізь свої вікна.

Не мало значення, які там звуки чи лячні перспективи, не мало значення, яка жахлива там невідомість, було дещо ще гірше: подивитись Горгоні в обличчя.

  31

Цей звук пробивався у його сон, наче той цвях, що його вганяють у тужавий дуб — з винятковою повільністю, так би мовити, фібра за фіброю. Спершу Реджі Соєру уявилося, що йому сниться столярка, і його мозок, у тіньовій країні між сном і явом, підслужився з фрагментом пам’яті в уповільненому показі: він і його батько оббивають клепками стіни тієї хатинки, яку вони у 1960-му збудували на озері Браянт-Понд[284].

Спогад розчинився в туманній думці, що він зовсім не спить, а насправді чує стук робочого молотка. Далі дезорієнтація, а тоді він зрештою прокинувся, і дерев’яні удари лунали від передніх дверей, хтось там з розміреністю метронома грюкав у них кулаком.

Його очі спершу смикнулись до Бонні, яка лежала під ковдрами на боці горбочком у формі літери S. Потім на годинник: 4:15.

Він піднявся, вислизнув зі спальні і причинив за собою двері. Ввімкнув світло у коридорі, рушив до дверей, та потім зупинився. Настовбурчилася шерсть на внутрішньому загривку. Соєр, схиливши набік голову, підозріливо роздивлявся свої передні двері. Ніхто не стукав би о 4:15. Якби ґиґнув хтось із рідних, йому б зателефонували, а не приїхали стукати.

Він сім місяців відбув у В’єтнамі у 1968-му — дуже важкий рік для американських хлопців у В’єтнамі — і повоював. У ті дні раптово прокидатися було, як клацнути пальцями або вмикачем лампи; цієї миті ти камінь, а наступної вже недремний у темряві. Ця звичка померла в ньому майже щойно по тому, як його відправили назад у Штати, і він цим пишався, хоча ніколи не говорив про це. На Бога, він же не якийсь там автомат. Натисніть кнопку «А», і Джонні прокинеться, натисніть кнопку «Б», і Джонні вб’є кількох косооких.

Але зараз, без жодного застереження, вся стуманілість і сонна ватноголовість спали з нього, наче зміїна шкіра, він стояв захололий і моргав.

Там дехто є. Той Браянтів синок, радше за все, добряче надудлений і з чимось вогнепальним. Готовий помститися або померти за чарівну діву.

Він рушив у вітальню і пройшов до кронштейна для зброї над декоративним каміном. Світла не вмикав; Реджі чудово орієнтувався в себе навпомацки. Він зняв рушницю, переломив її, і на латуні гільз тьмяно зблиснуло світло з коридору. Він повернувся до дверей вітальні і визирнув у коридор. Грюкання тривало — монотонне, постійне, але неритмічне.

— Нумо, заходь, — гукнув Реджі.

Грюкання припинилося.

Залягла довга пауза, а потім дверна ручка почала повертатися, дуже повільно, поки клацнула клямка. Двері прочинилися і там стояв Корі Браянт.

Реджі відчув, як у нього на мить затнулося серце. Браянт був одягнений у те саме, в чому він був, коли Реджі погнав його звідси на дорогу, але тепер цей одяг був драним, у брудних плямах. До штанів і сорочки прилипло листя. Мазок грязюки на лобі підкреслював його блідість.

— Стій на місці, — наказав Реджі, піднімаючи рушницю і клацнувши запобіжником. — Цього разу вона заряджена.

Але Корі Браянт посунув уперед, його притухлі очі уп’ялися в обличчя Реджі з виразом, який був гіршим за ненависть. Висолопився його язик і облизнув губи. Туфлі у нього були обліплені важкою гряззю, замішаною дощем на якийсь чорний ґлей, кавалки якого з кожним його кроком відпадали на підлогу коридору. Було щось невблаганне й нещадне у цій ході, щось, що вражало око спостерігача холодною і лячною відсутністю милосердя. Важко ступали обліплені гряззю підошви. Не існувало ні команди, яка б їх зупинила, ні благання, яке б їх затримало.

— Ступаєш іще два кроки, і я тобі голову відстрелю нахуй, — сказав Реджі. Ці слова вийшли твердими й сухими.

Цей парубок був гірше ніж п’яним. З раптовою ясністю Реджі зрозумів, що буде змушений вистрелити в нього.

— Стій, — промовив він знову, але якимсь невимушеним, легковажним тоном.

Корі Браянт не зупинився. Його очі впиналися в обличчя Реджі з мертвим й іскристим захватом очей опудала лося. Його підбори лиховісно грюкали по підлозі.

Позаду Реджі заверещала Бонні.

— Лишайся в спальні, — гукнув Реджі. І виступив у коридор, щоб опинитися між ними.

Браянт тепер був лише за два кроки. Млява, біла рука тягнулася, щоб ухопитися за подвійне дуло «Стівенсовки»[285].

Реджі натис обидва гачки.

Постріл пролунав як грім у вузькому коридорі. Обидва дула коротко сплюнули вогнем. Сморід горілого пороху наповнив повітря. Бонні знову закричала, пронизливо. Сорочка на Корі розірвалася, і почорніла, і розійшлася — не так пробита, як знищена. Утім, коли вона, звільнена від ґудзиків, розчахнулася, риб’яча білість його грудей і черева виявилася неймовірно неторкнутою. Застиглі очі Реджі отримали враження, ніби ця плоть насправді була зовсім не плоттю, а чимось неґрунтовним, як муслінова