Стівен Кінг - Салимове Лігво

Потім рушницю було вибито в нього з рук, немов з рук дитини. Самого його було вхоплено і з зубодробильною силою кинуто об стіну. Ноги відмовилися його тримати і він упав, приголомшений. Браянт пройшов повз нього, до Бонні. Вона щулилася в одвірку, але її очі були на обличчі гостя, і Реджі побачив у них жар.

Корі озирнувся й усміхнувся Реджі широчезною, мрійливою усмішкою, як ті, що ними обдаровують у пустелі туристів коров’ячі черепи. Бонні вже простягала руки. Вони тремтіли. Здавалося, жах і хіть навперемін перебігають її обличчям, як спалахи сонця і тіні.

— Любчику, — промовила вона.

Реджі закричав.

  32

— Агов, друзяко, — окликнув водій автобуса. — Це вже Гартфорд[286].

Каллаген дивився крізь широке, поляризоване вікно на чуже місто, яке вповзання першого ранкового світла робило ще чужішим. Зараз у Лігві вони вже мають повертатися, повертатися до своїх нір.

— Я знаю, — відповів він.

— Зупинка в нас двадцять хвилин. Може, хотіли б піти й купити собі сендвіч чи ще чогось?

Каллаген незграбно видобув забинтованою рукою з кишені гаманець і мало його не впустив. Дивно, але його обпечена рука, схоже, більше не надто боліла, тільки була занімілою.

Краще б там залишався біль. Біль, принаймні, він реальний. У роті в нього смакувало смертю, такий дурнуватий борошняний смак зіпсованого яблука. І це все? Так. І це вже досить погано.

Він простягнув двадцятку.

— Ви можете дістати мені пляшку?

— Містере, правила…

— І решту залиште собі, звичайно. Пінти буде якраз достатньо.

— Мені не треба, щоб когось вивернуло в моєму автобусі, містере. За дві години ми будемо в Нью-Йорку. Там ви зможете дістати все, що хочете. Будь-що.

«Я думаю, ви помиляєтеся, друже», — подумав Каллаген. Він знову зазирнув до гаманця, подивитися, що там ще є. Десятка, дві п’ятірки й один долар. Він додав десятку до тієї двадцятки і простягнув їх забинтованою рукою:

— Пінти буде якраз достатньо. І решту залиште собі, звичайно.

Водій перевів погляд з тридцяти доларів на ці темні, запалі очі, і на якусь одну жахливу мить йому здалося, що він веде розмову з живим черепом, з черепом, що якось забув, як усміхатися.

— Тридцять доларів за пінту? Містере, та ви здуріли.

Але він пішов до переду порожнього автобуса, потім повернувся назад. Гроші зникли.

— Тільки дивіться, щоб вас не вивернуло на мене. Мені не треба, щоб когось вивернуло в моєму автобусі.

Каллаген кивнув, неначе зовсім маленький хлопчик, приймаючи заслужену нотацію.

Водій автобуса трохи затримався на ньому поглядом, а тоді вийшов.

Щось дешеве, думав Каллаген. Щось таке, що обпече язика й ошпарить горло. Що-небудь, що прибере цей скрадливий, солодкавий смак… чи принаймні приглушить його, поки він не знайде собі місце, щоб почати пити серйозно. Пити, і пити, і пити…

Потім він подумав, що може зламатися, почати плакати. Ніяких сліз не було. Він почувався дуже висушеним. І цілковито порожнім. Був тільки… цей смак.

Поспішіть, водію.

Він і далі дивився крізь вікно. На протилежному боці вулиці якийсь підліток сидів на сходах ґанку, поклавши голову собі на руки. Каллаген дивився на нього, аж поки автобус не рушив знову, але хлопець так і не поворухнувся.

  33

Бен відчув у себе на руці чиюсь долоню і поплив угору, до прокидання. Марк біля його правого вуха промовив:

— Ранок.

Бен розплющив очі, двічі моргнув, щоб очистити їх від камеді, і подивився у вікно на світ. Крізь дощ, який був ані тучним, ані слабеньким, скрадливо надходив світанок. Дерева, що оточували оброслий травою флігель з північного боку лікарні, вже стояли напівголими, і їхні чорні гілки рисувалися на тлі сірого неба, неначе велетенські літери якоїсь невідомої абетки. Шосе № 30, яке завертало з міста на схід, блищало, мов тюленяча шкіра — легковик, який там якраз проїжджав з досі ввімкнутими задніми вогнями, тягнув за собою їхні зловісні віддзеркалення на асфальті.

Бен підвівся і роззирнувся. Метт іще спав, його груди піднімалися й опадали в ритмічному, але неглибокому диханні. Джиммі також спав, простягнувшись на єдиній в палаті м’якій кушетці. На подушечках його щік виднілась геть не докторська щетина, і Бен провів долонею по власному обличчю. Шорстке.

— Час вирушати, чи не так? — спитав Марк.

Бен кивнув. Він подумав про день, який лежав перед ними, про всю ту потенційну огидність, і сахнувся цього. Єдиний спосіб через це пройти — не думати наперед далі ніж на десять хвилин. Він зазирнув в обличчя хлопчику, і та кам’яна рішучість, яку він там побачив, змусила його відчути слабкість у шлунку. Він підійшов до Джиммі й струснув його.

— Ага! — відгукнувся Джиммі. Він заборсався на своєму диванчику, неначе пловець, який випірнає з глибини. Обличчя в нього скривилося, очі різко розчахнулись і якусь мить вони виказували лише чистий жах. Він подивився на них обох спантеличено, не впізнаючи.

Потім упізнання прийшло і його тіло розслабилося.

— Ох. Сон.

Марк кивнув із цілковитим розумінням.

Джиммі подивився у вікно і сказав: «Світанок» таким тоном, яким скнара міг би сказати «гроші». Він піднявся, підійшов до Метта, взяв його зап’ясток і потримав.

— З ним усе гаразд? — запитав Марк.

— Я гадаю, з ним краще, ніж було вчора ввечері, — сказав Джиммі. — Бене, я хочу, щоб ми втрьох вибралися звідси вантажним ліфтом, на той випадок, якщо хтось учора помітив Марка. Що менше ризиків, то краще.

— Чи впорається містер Бьорк тут сам? — запитав Марк.

— Я думаю, так, — сказав Бен. — Нам доведеться довіритися його винахідливості, я гадаю. Для Барлоу нема нічого кращого, ніж щоби ми залишалися зв’язаними ще один день.

Вони навшпиньках пройшли коридором і скористалися вантажним ліфтом. О цій годині, майже чверть по сьомій, кухня тільки-но почала ворушитися. Один з кухарів підняв голову, махнув рукою і гукнув: «Вітаю, доку». Більше ніхто до них не заговорив.

— Куди спершу? — спитав Марк. — У школу на Брок-стріт?

— Ні, — сказав Бен. — Забагато людей до полудня. Марку, малі рано йдуть додому?

— Вони вчаться до другої години.

— Що залишає нам достатньо світлового дня, — сказав Бен. — Спершу додому до Марка. Кілки.

  34

З наближенням до Лігва у «б’юїку» Джиммі густішала ледь не намацувальна хмара страху, і розмова занепала. Коли біля великого, зеленого, підсвіченого щита з написом ШОСЕ № 12. ЄРУСАЛИМОВЕ ЛІГВО. КАМБЕРЛЕНД. КАМБЕРЛЕНД-ЦЕНТР. вони звернули з платної автомагістралі, Бен подумав, що цим шляхом він вертався додому з Сюзен після їхнього першого побачення — де їй хотілося подивитися щось з автомобільними погонями.

— Погані справи, — промовив Джиммі. — Господи, це можна майже носом учути.

«А таки можна, — подумав Бен. — Хоча цей запах радше ментальний, ніж фізичний: психічний віддих могили».

Дванадцяте шосе було майже порожнім. Дорогою вони проминули молочний трак Віна П’юрінтона, машина стояла на узбіччі, також порожня. Двигун працював на холостих обертах, і Бен його вимкнув — після того як подивився в кузові. Коли він заліз назад, Джиммі кинув на нього запитальний погляд.

— Його там нема, — похитав головою Бен. — Горів індикатор «перегрів двигуна», і пального майже не залишилося. Він тут так простояв уже бозна-скільки годин.