Дейв Еггерс - Сфера

— Я знаю, до чого все це йде.

— Мей, заплющ очі.

— Ні.

— Мей, будь ласка. Заплющ очі.

Вона заплющила.

— Хочу, щоб ти з’єднала ці точки, і ми з’ясували, чи ти бачиш те, що бачу я. «Сфера» роками пожирає конкурентів, так? Бо це тільки зміцнює компанію. Вже понад дев’яносто відсотків пошукового ринку проходить крізь «Сферу». За відсутності конкурентів ця частка тільки зростатиме. Незабаром вона сягне ста відсотків. Ми обоє з тобою розуміємо: той, хто контролює потік інформації, той контролює геть усе. Бо контролює те, що люди бачать і знають. Якщо хочеш якусь інформацію поховати назавжди — дві секунди роботи. Якщо хочеш когось знищити — зробиш це за п’ять хвилин. Хто може повстати проти «Сфери», якщо компанія контролює всю інформацію і весь доступ до інформації?

Вони хочуть, щоб усі мали акаунт «Сфери», незабаром його відсутність стане протизаконною. Що буде, коли вони контролюватимуть весь пошук і отримають повний доступ до всіх даних, знатимуть про кожен крок кожної людини? Якщо всі грошові операції, вся медична й генетична інформація, щонайменший відрізок чийогось життя, хороший чи поганий, кожне мовлене слово — все це потече через один канал?

— Але ж є тисячі запобіжних заходів. Це неможливо. Уряд не допустить…

— Оцей прозорий уряд? Оті законодавці, які зобов’язані «Сфері» своєю репутацією? Яких можна розчавити, щойно вони наважаться пікнути хоч слово? Як думаєш, що сталося з Вільямсон? Пам’ятаєш її? Вона загрожувала монополії «Сфери», і, ось тобі маєш, ФБР знайшло у неї в комп’ютері викривальні документи. Думаєш, випадково? Стентон, мабуть, людей сто у такий спосіб зробив прозорими. Мей, щойно «Сфера» досягне досконалості, це буде досконалий гаплик. І ти допомагала цьому. А демократична курва, ота «Демоксі», хай бог милує. Начебто кожен голос почуто, насправді ж узаконюється безкарність натовпу, суспільство без фільтра, коли будь-яка таємниця стає злочином. Блискуче, Мей. Ти неабиякий талант. Стентон і Бейлі від першого дня покладали на тебе велику надію.

— Але ж Бейлі…

— Бейлі вірить, що життя стане краще, просто не знати яке чудове, щойно люди отримають вільний доступ до всіх, кого знають, і також до всього, що відомо. Він щиро вірить, буцімто відповіді на будь-яке життєве питання можна знайти серед інших людей. Він справді вірить, що світові допоможе відкритість, повний і безперервний доступ одне до одного. Що світ лише й чекає цієї миті об’єднання всіх душ. Ось що його приводить в екстаз, Мей! Хіба не бачиш, наскільки це екстремально? Дуже радикальна ідея, в будь-яку іншу епоху вона була б маргінальним поглядом, висловленим якимсь ексцентричним ад’юнкт-професором, який мріє, щоб уся інформація, особиста і неособиста, стала відкритою для геть усіх навколо. Знання — власність, і ним ніхто не може володіти. Інфокомунізм. І він має право на таку думку. Але в парі з безжалісними капіталістичними амбіціями…

— Отже, це Стентон?

— Стентон використав наш ідеалізм дуже професійно, він монетизував нашу утопію. Саме він побачив зв’язок між нашою роботою і політикою, а також між політикою і контролем. Суспільно-приватне переходить у приватно-приватне, і дуже скоро «Сфера» кермуватиме більшістю або й усіма державними послугами з неймовірною ефективністю приватного сектора і з його ненажерливістю. Всі стануть громадянами «Сфери».

— Хіба це так погано? Коли всі матимуть однаковий доступ до послуг, до інформації, ми нарешті отримаємо шанс домогтися рівності. Інформація повинна бути безкоштовною. Жодних перешкод всеосяжному пізнанню, повному доступу…

— А якщо за всіма стежать…

— Немає злочинності. Немає ні вбивств, ані викрадень, ані зґвалтувань. Діти більше не стають жертвами. Ніхто не зникає безвісти. Лише задля цього…

— Невже ти не розумієш, що сталося з твої другом? Його загнали на край землі, і Мерсера тепер нема.

— Але це поворот історії. Хіба ти з Бейлі про це не говорив? Тут перелам просто неминучий. Когось кидають позаду, а дехто хоче там залишитися.

— То ти вважаєш, що за всіма треба стежити, за всіма треба підглядати?

— Я вважаю, що все і всіх має бути видно. А для цього хтось має спостерігати. Усе пов’язано.

— Але хто хоче, щоб за ним весь час спостерігали?

— Я хочу. Мені потрібно, щоб мене бачили. Мені потрібні докази того, що я існую.

— Мей.

— Більшість людей хоче. Більшість людей обміняли б усе, що знають, усіх, кого знають — усе б на світі обміняли, щоб тільки знати, що їх бачать, що їх визнають, що їх, можливо, навіть запам’ятали. Всі ми усвідомлюємо, що помремо. Всі усвідомлюємо, що світ занадто великий, аби в ньому щось означати. Тому залишається надія, що нас побачать чи почують бодай на мить.

— Але Мей. Ми ж бачили оті створіння в акваріумі? Бачили, як їх зжерла та тварюка, як перетворила їх на порох. Хіба ти не розумієш? Нас усіх, хто опиниться в акваріумі з тією потворою, з тією тварюкою, чекає така сама доля!

— Ну, і чого конкретно ти домагаєшся від мене?

— Коли матимеш максимальну кількість глядачів, прошу зачитати це звернення. — Він передав Мей аркуш паперу, на якому його рукою кривими, великими літерами значився перелік вимог під заголовком «Права людини в цифрову епоху». Мей пробігла текст очима, вихопивши деякі пункти з переліку: «Всі ми маємо право на анонімність». «Не кожну людську діяльність можна виміряти». «Безкінечне збирання даних заради кількісної оцінки людини руйнує справжнє розуміння». «Межі між громадським і приватним непорушні». Останній рядок було написано червоним чорнилом: «Кожен із нас має право зникнути».

— Отже, ти хочеш, щоб я це прочитала глядачам?

— Так, — сказав Кальден, його очі несамовито заблищали.

— А тоді що?

— Я маю план. Задумав зробити ще кілька кроків і розібрати все це на запчастини. Мей, я знаю все, що тут відбувалося, а сталося тут стільки всього, що навіть сліпий зрозуміє: «Сферу» необхідно демонтувати. Переконаний, я це можу зробити. Я — єдиний, хто може це зробити, але мені потрібна допомога.

— А тоді що?

— А тоді ми з тобою кудись поїдемо. Маю багато задумів. Ми щезнемо. Пройдемо пішки Тибет. Проїдемо Монголію на велосипедах. Самі збудуємо яхту і вирушимо у навколосвітню подорож.

Мей враз усе це собі уявила. Уявила, як «Сферу» розбирають на запчастини, розпродають із гучним скандалом, тринадцять тисяч людей втрачає роботу, кампус перебирають інші власники, перетворюють його на коледж, торговий центр або на щось навіть гірше, скрізь цілковита розруха. Нарешті спробувала уявити собі життя на яхті під час навколосвітньої подорожі з цією людиною, а натомість побачила пару на баржі, яку вона зустріла кілька місяців тому в затоці. Самі, посеред моря, живуть під брезентом, п’ють вино з паперових стаканчиків, придумують тюленям імена, пригадують пожежі на островах.

І тоді Мей зрозуміла, як треба вчинити.

— Кальден, а ти впевнений, що нас ніхто