Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

приходу мадяр у кінці IX віку. Славянська кольонізація зі сходу існувала вже тут, коли прийшли мадяри і заснували свою державу. Одначе ця кольонізація, як доводить покійний історик Підкарпатської Руси, проф. А. Петров, не мала масового характеру: перебиралися через Карпати зі сходу й оселялись на її західніх склонах невеликі групи кольоністів. Довший час у історичній науці вважали за певний факт переселення значної маси українського населення (казали про 40.000 людей) разом із князем Федором Коріятовичем, небожем Ольґерда, в кінці XIV віку. Приймався на віру переказ, ніби цей Федір Коріятович, покинувши Поділля, прийшов із своїми прихильниками на Закарпаття, став васалом угорської корони, заснував місто Мукачів і в ньому манастир та правив краєм, як удільний князь. Петров признав цілу цю історію за лєґенду, а грамоту Федора Коріятовича ніби з 1360 року про надання ним маєтностей Мукачівському манастирю вважав за фальсифікат, складений десь у XVI або XVII ст. Взагалі Підкарпатська Русь, як слушно доводить Петров, ніколи не мала своїх панів, воєвод, князів, і її історія не знає великих переворотів, війн, політичних трактатів. Історія Підкарпатської Руси це — історія впертої боротьби людини з природою й повсякденної важкої праці серед важких суспільних і політичних умов. Справжнім «героєм» цієї історії є простий селянин, який виніс на своїх плечах многовікове ярмо февдально-панщизняного гніту й суворої бюрократичної опіки, але не втратив свого національного обличчя, своєї мови й свого історичного імени. Маса простого сільського люду разом із своїм духовенством твердо держалася свого православя, котре служило для неї обороною її народности. Релігійними осередками були манастирі св. Миколая в Мукачеві й св. Михайла під Мармарошем. Підкарпатська Русь довгий час під церковним оглядом жила спільним життям із Галичиною, підлягаючи єпископові в Перемишлі. Самостійна єпархія появилася в Мукачові лише в кінці XV віку.

Суспільне становище селянської маси було тяжке. Вона опинилася в кріпацтві в мадярських маґнатів, і навіть священики мусіли відбувати панщину. Стиснуте звідусіль чужомовним або чужоплеменним населенням — словаками, мадярами, румунами, а від своїх галицьких братів відтяте Карпатами, населення Підкарпатської Руси проте дуже мало піддавалось асиміляції й ніколи не тратило почуття спільности з своїми закарпатськими братами. Візначаючися властивим усім гірським людям консерватизмом, воно зберегло багато рукописних памяток старого письменства, які свідчать про тісні культурні взаємини Підкарпатської Руси не тільки з Галичиною, але й з Україною наддніпрянською. Підкарпатська Русь виявила велику відпірність супроти навязування їй церковної унії. Тільки в кінці XVII століття, коли австрійський уряд став твердою ногою в східній Угорщині, унія за його допомогою стала успішніше поширюватися на Підкарпатській Русі. В перших десятиліттях XVIII віку Мукачівський манастир був уже в руках уніятів; у цілій західній частині Підкарпатської Руси поширилась унія, і тільки Мармароська округа трималася православя, спираючись на сусідню православну Молдавію. Тут іще в 1760-х роках востаннє прокинувся сильний рух за православієм, так, що це навіть затривожило австрійський уряд і він почав дошукуватися причини того руху. Розслід виявив тяжке матеріяльне й культурне становище українського населення та його нижчого сільського духовенства. Тоді австрійський уряд узявся до деяких реформ, які справді поліпшили долю уніятського духовенства. Мукачівська єпархія була увільнена зпід зверхньої влади римо-католицького єпископа й зроблена зовсім самостійною. Уніятське духовенство було зрівняне в правах із римо-католицьким. У 1784 році було засновано греко-католицьку семінарію для русинів із Галичини й Угорщини.

Ці заходи вплинули на оживлення культурно-реліґійного життя на Підкарпатті взагалі й викликали свого роду ренесанс, котрий розвинувся під впливом нових, свіжих течій, які саме в той час почали виявлятися в житті сусідньої Галичини й які підготовляли ґрунт для відродження й Підкарпатської Руси.

Література до розділу 12

В Антоновичъ: ПослЂднія времена козачества на правой сторонЂ ДнЂnpa, «Архивъ Юго-Западн. Россіи», ч. III, т. 2, Київ 1868, укр. пер. у т. XVIII «Рус. Істор. Б-ки», Львів 1896.

В. Щербина, ПослЂдніе слЂды козачества въ правобережной УкраинЂ, «Труды XI Археологическаго съЂзда въ КіевЂ, въ 1899 г.», т. II, Москва 1902.

В. Антоновичъ, О гайдамаках, «Арх. Ю.-Зап. Россіи, ч. III, т. 2, Київ 1876, укр. пер. у т. VIII «Рус. Іст. Б-ки», Львів 1900; його ж: Уманскій сотникъ Иванъ Гонта, «Кіевск. Старина», 1882, XI; укр. перекл. у т. VIII «Руск. Іст. Б-ки»; його ж: НЂсколько словъ г. Корзону (без підпису — від редакції), «Кіевск. Старина», 1893, І, також: «Твори В. Антоновича» т. І. Київ 1932.

А. Ефименко, Изъ исторіи боротьбы малорусскаго народа съ поляками, «Южн. Русь», II, Петербурґь 1905.

Я. Шульгинъ, Очеркъ Коліивщины, «Кіевск. Ст.», 1890, II-VII і окремо Київ 1890, укр. переклад т. XX «Руск. Істор. Б-ки», Львів 1898; «Правда о КоліивщинЂ польскаго историка г. Корзона, там же, 1893.

І. Т. Korzon, „Kwartaln. Histor." 1892. Nr. 3.

Fг. Rawita-Gawroński, Historja ruchów hajdamackich, 2 tt., Львів 1899-1901.

M. Горбань, Гайдамаччина 1750 року, «Наук. Збірн. Харк. Наук, дослідн Катедри іст. укр. культури», ч. 2-3, Харьків 1926.

О. Гермайзе, Коліївщина в світлі новознайдених матеріялів, «Україна» 1924, І-II.

М. Суслопарів, Гайдамаччина в 80-х роках XVIII ст., «Записки Іст. Філол. відд. Укр. Академії Наук», тт. 18 і 19, Київ 1928.

В. Антоновичъ, Волынская тревога 1786 г. «Архивъ Ю.-З. Россіи», ч. II, т. 5, Київ 1902.

Е. Кивлицкій, Мнимый бунтъ на Волыни въ 1789 г. «Кіевск. Ст.», 1902, XI і XII.

О. Титовъ, Русская православная церковь въ Польско-Литовскомъ государст†въ XVII-XVIII вв. т. 3, Заграничные монастыри Кіевской єпархіи, Київ 1916.

С. Іваницкій, Переяславскій епископъ Гервасій Линцевскій и начало возсоединенія уніатовъ въ западной или польской УкраинЂ, Каменецъ-Подольскъ 1904.

Ю. Целевич, Опришки, «Руск. Іст. Б-ка», т. XIX, Львів 1897.

И. Шараневичъ, Іосифъ Шумлянскій, епископъ львовскій отъ 1667 до 1708 г., Львів 1896; його ж: Церковная унія на Руси и вліяніе ей на змЂну общественного положенія мірского русского духовенства, Львів 1897.

Миронъ (Ів Франко), Іосифъ Шумлянскій послЂній православный епископъ львовскій и его «Метрика», «Кіевск. Ст.» 1891, VI і VII.

J. Реlesz, Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom, 2 томи, Відень 1878-81.

E. Likowski, Dzieje kościolu Unickiego na Litwie i Rusi, Warszawa 1914.

К. Студинський, Збірник Львівської Ставропігії, т. І, Львів 1921.

І. Kraszewski, Polska w czasie trzech rozbiorów, Warszawa 1902.

Ignotus, Zajęcie Galicji, „Ateneum", 1888, t. 1.

Br. Pawloski, Zajęcie Lwowa przez Austrije 1772 roku, Львів 1911.

Fr. Papée, Historja miasta Lwowa, Львів 1924.

Ів. Кревецький,