Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

людина — це не лише її поведінка і вчинки, але й ідеї, думки, наміри, її ледь помітний крок у напрямі добра або зла, її сумління, її спокута.

На іншому ідеологічному полюсі перебуває постать Османа. Блискучий організатор, тонкий знавець технології суспільних справ, майстер ризикованих таємних операцій, він усе міряє «людською міркою» — особистими якостями, вправністю людини. Він твердо стоїть на землі. Життя для нього — радість, утіха, цікаві пригоди, а світ — поле для веселих розбійницьких наскоків. Розумний Осман свідомо сповідує «легковажну філософію», яка не знає категорій «добра» і «зла».

І це не той дрібний шахрай Махмут, який, порушуючи моральні заборони, не ставить під сумнів самі принципи моралі. Ні, це добре відома в європейській художній традиції і добре осмислена у філософському плані постать: «веселий сатана, без серця, але з блискучим розумом, точний і холоднокровний, як годинник. І бездушний, як годинник».

Морально-етична проблема закладена й в образі коменданта Авд-аги, зокрема у драматизмі ситуації: суб'єктивно чесна людина служить знаряддям зла. Іронія полягає у тому, що він залишається глибоким самотником і його фанатична відданість справі нічим не винагороджується. Але ще більш виразно вона відкривається у смерті Авд-аги. Адже смерть не передбачалася ні планами Ахмета, ні самого вбивці Османа, крім того, вона обернулась радісним і несподіваним звільненням для бідолахи Махмута.

Не просто дати витлумачення образу багатія Шех-аги, оскільки він найменше підпадає під строгі канони соціально-історичної зумовленості поведінки людини. Мотиви його поведінки пов'язані з складними психологічними переживаннями. В усякому разі, смерть сина, а потім друга зробила його запеклим ворогом чиновників. Проте його «психотерапевтичний» пошук є водночас і філософським пошуком: «Він прагне звалити вину на бога, а не на людей, але в його закривавленому серці так і залишиться ненависть і до бога, і до людей, і туга за сином, і шалений протест проти незбагненної долі».

У романі читач зустріне десятки майстерно змальованих образів, таких, як витончена у думках і почуттях Тияна, що високо несе свою людську гідність, або дружина Махмута, проста жінка, що знає таємницю душевної рівноваги, або підступний Зафранія та багато інших.

Образ головного героя Ахмета Шаба — концептуальний центр роману. Він, як оповідач, дає освітлення всіх подій і героїв, йому належить вищий рівень оцінок, і він же водночас є центральною фігурою сюжетного плану твору.

Образ цей надзвичайно цікавий. Виникає спокуса віднести героя до «невіруючих», тих, яким майже у кожній сурі корану передрікається завжди бути в програші. Постійні сумніви, роздуми над можливими наслідками кожного свого кроку, завіряння у тому, що він «знає, яка дорога не його, але не знає, яка його», дають підстави для такого порівняння. Іноді у своїх ваганнях і припущеннях Ахмет Шáбо нагадує героїню німецької казки Розумну Ельзу, що плаче над ще не народженою дитиною. «Горе з розуму» — ця гірка, іронічна метафора також може послужити добрим ключем для прочитання образу. А тим часом Ахмет Шáбо по натурі хоробра людина, яка без страху дивилась в очі смерті під час війни. Війна ж навчила героя високо цінувати життя. Як це не парадоксально, вона значною мірою дегероїзувала героя.

Югославська критика називає Ахмета Нурудіна з «Дервіша і смерті» боснійським Дон Кіхотом, поширюючи цю паралель і на Ахмета Шаба. Йдеться про чутливу совість героя, гіпертрофоване почуття особистої відповідальності, прагнення перейнятись чужим стражданням, спрямованість на добро й невміння активно боротися із злом. Звертається увага на те, що автор поетизує категорії віри, надії та любові, які, наповнюючись атеїстичним, гуманістичним змістом, виступають у нього як вузлові світоглядні поняття.

Ахмет Шáбо змальований письменником як постать, що постійно розвивається. Війна була величезною школою для вчителя-початківця, ідеаліста і романтика. З неї він повернувся «молодим дідом». Але його філософська розважливість закінчується з того моменту, як він залишає споглядати рівчак і вступає у світ соціальних стосунків.

Тепер герой має пройти випробування життям, тим важче, що він, сформована війною людина, не приймає нічого на віру, не бере до уваги напучень, «цього спільно вистражданого досвіду, який споганював усе життя». «Дурним горобцем», чоловіком, що «дурість, наче єдину здобич, приніс із війни», називає сам себе герой. І він дорого розплачується за науку. Згодом життя навчило героя обережності. Його далеко не чистий експеримент по звільненню Раміза з багатьма «іронічними наслідками» також прислужився доброю школою пізнання. Принаймні він міг переконатись, що між словом і ділом немає неперехідної прірви.

Ахмета Шаба можна назвати боснійським Дон Кіхотом у тому розумінні, яке надав герою Сервантеса іспанський філософ Унамуно: як характер, психологія, філософія і релігія народу. Та й пара Ахмет і Махмут багато в чому нагадує пару Дон Кіхот і Санчо Панса. Герой М. Селімовича — лицар нерозсудливого слова, що став обачливою людиною, не втративши прагнення жити чесно і творити добро.

У романі багато іронічних ефектів: збіг різних мотивів у спільній дії, непередбачені наслідки вчинку, «психологічні курйози», фатальні випадковості, розходження між уявленням і дійсністю, діалектичні метаморфози тощо. Проте іронія в романі — це не світогляд, а метод пізнання дійсності. В цьому полягає докорінна відмінність твору Селімовича від безнадійно іронічних творів Кафки або Камю.

Іронія у романі югославського письменника є закономірним результатом зустрічі героя-ідеаліста з тим, що класики російської літератури називали «реалізмом дійсного життя». Власне, це традиційний фаустівський мотив. Іронія тут — форма розкриття складності взаємозв'язків явищ, речей, подій, стосунків. Адже головний герой перебуває у стані постійного зростання на шляху поглиблення уявлень про світ, про причини подій, мотиви поведінки людей. Ахмет Шáбо — герой мислячий, що розплутує складні переплетення людських інтересів і скрізь дошукується справжньої вини. Іронією стверджується розум, закономірність, знімається ілюзія, досягається знання.

Ніякі заклинання не можуть вирвати слів любові з вуст отруєного ворогами Шех-аги. Його заповітом, і в цьому немає сумніву у читача, були слова про помсту. Вони заперечують ілюзорні уявлення Ахмета, але підтверджують реальну логіку проявів характеру, реальну діалектику добра і зла.

Іронія в романі не закриває, а відкриває світ, бо його герой постійно прагне зняти фетишистські шати, які приховують стосунки людей, прагне позбутися ілюзій і фантомів, розвінчати абсурд. Багато разів він переконується, і на цьому постійно наголошує автор, що все в цьому світі відбувається з вини тих або інших людей. Віра героя і автора — це віра в дійовість розумного слова, і цінність твору М. Селімовича полягає в його просвітницькому, гуманістичному пафосі. Не випадково наприкінці твору герой повертається до своєї професії вчителя.

Як роман історичної теми, твір М. Селімовича несе певну інформацію